Нова велика депресія: рецепти виходу з кризи для України

Яким чином можна стабілізувати ситуацію в банківській та фінансовій системах України в найближчі два роки, щоб не допустити колапсу?

На жаль, будь-які заходи вже не допоможуть уникнути масових банкрутств українських банків та підприємств, які мають значну заборгованість в іноземній валюті.

Рівновага була порушена, коли НБУ відмовився від фіксованого курсу гривні до долара. Введення тимчасових адміністрацій в Промінвестбанку, банку "Надра", Укрпромбанку та інших, продаж ряду великих фінустанов новим інвесторам - усе це підтверджує початок руйнівних процесів в українській банківській системі.

У підсумку в Україні залишиться близько 25-30 великих банків: два-три державних, стільки ж - з приватним українським капіталом, решта - з іноземним капіталом. Саме вони контролюватимуть 85-90% активів банківської системи країни.

Курс - 15 гривень за долар

В українських підприємств, особливо лідерів національної металургійної та хімічної промисловості, є непогані шанси реструктуризувати власну заборгованість на більш довгі терміни, адже через кілька років світова економіка знову почне створювати попит на продукцію національної промисловості.

Втім, варто спробувати врятувати те, що ще можливо.

По-перше, потрібно знайти новий рівень співвідношення гривні до долара, аби Національний банк міг впевнено захищати його протягом принаймні 12 місяців.

Фіксація курсу потрібна для запуску нового циклу іноземних інвестицій в Україну.

Яким має стати такий новий курс?

Виходячи з розрахунків боргової позиції України у 2009-2010 роках та особливостей валютної структури активів банківської системи, такий курс, ймовірно, має складати 12-15 гривень за долар.

Чим вищий курс, тим краще для національних експортерів. Водночас, вищий курс робить дорожчими імпортні товари, що покращує платіжний баланс і сприяє розвитку національної промисловості.

По-друге, потрібно перевести валютні кредити і депозити населення в гривню за певним курсом, який може відрізнятися від вказаного і становити, наприклад, 7,5-8 гривень за долар.

Чому вкладники, банки і позичальники будуть вимушені сприйняти такий компроміс?

Вкладники, які вже зараз зіштовхнулися з проблемою неповернення депозитів, строк виплати за якими настав, ризикують втратити все, якщо банки стануть неплатоспроможними.

Звісно, клієнти фінустанов можуть сподіватися на отримання 150 тисяч гривень - рівня компенсації від Фонду гарантування вкладів, але й він не має достатньо коштів для задоволення вимог усіх вкладників.

Клієнти відчуватимуть себе ошуканими, але з часом зрозуміють, що могли б втратити більше. Банки, затиснуті між позичальниками, що не сплачують за кредитами, та вкладниками, які вимагають повернення коштів, збанкрутують, якщо така ситуація продовжуватиметься.

Отже, їм вигідніше одноразово списати з капіталу валютну різницю - капітал банків буде поповнений урядом чи НБУ - та мати на балансі заборгованість позичальників у гривнях. Позичальники також радо сприймуть таку схему, оскільки вони фіксуватимуть валютний курс і мінімізуватимуть свої ризики.

Кожна сторона у цій схемі щось втратить. Позичальник сплачуватиме більше у гривнях, банк буде частково націоналізовано, вкладник не отримає частки спекулятивного заробітку на курсі.

Втім, усі застрахуються від повного збитку. Вкладник - від втрати депозиту через банкрутство банку, банк - від банкрутства чи повної націоналізації, позичальник - від втрати майна та необхідності платити за курсом 10 гривень за долар і вище.

Це буде психологічно важке рішення для кожної сторони, але цей компроміс дозволить зберегти систему від колапсу.

По-третє, така схема фіксації курсу гривні має бути застосована щодо іноземних кредитів, які не вдасться реструктуризувати.

Потрібно ввести певні коефіцієнти при виплаті боргу іноземним кредиторам, які вимагатимуть повернення кредитів протягом 2009 року, наприклад, 60-75% від суми. Це автоматично фіксуватиме курс обміну для українських позичальників на рівні 7,5-8 гривень за долар.

Така схема має бути вироблена у тісному співробітництві з МВФ та іншими фінансовими установами, щоб отримати міжнародне визнання і якомога більшу частку участі у цьому проекті з боку іноземних кредиторів.

Чому іноземні інвестори можуть погодитися з таким підходом? Відповідь проста: в іншому випадку, вони через ймовірне банкрутство українського позичальника не отримають взагалі нічого!

Схоже, створення саме такої схеми в найближчій перспективі і мають на увазі іноземні фахівці, коли кажуть про дефолт країни.

По-четверте, Україна має повернутися до жорсткого режиму регулювання циркуляції валюти.

Йдеться про обмеження купівлі валюти як населенням, скажімо, до 1 тисячі доларів на особу на місяць, так і підприємствами - для оплати лише критичного імпорту.

Крім того, слід ввести 100-відсотковий обов'язковий продаж валюти експортерами та обмежити валютне кредитування позичальників без джерел валютних доходів.

По-п'яте, уряд України повинен негайно сконцентрувати увагу на підвищенні енергетичної ефективності української економіки та розвиткові власних джерел виробництва енергії.

Мета - мінімізація енергетичного імпорту в країну. А якнайшвидше підвищення тарифів на опалення та електроенергію сприятиме цьому.

По-шосте, НБУ та уряд мають усвідомити: неконтрольована емісія небезпечна. Вона не повинна перевищувати суму, потрібну для рекапіталізації чи націоналізації банків та для інвестування у будівництво житла чи інфраструктури.

Емісія незабезпечених реальним виробництвом грошей для задоволення соціальних потреб, за умови відсутності коштів у бюджеті, призведе до тиску на ціни та курс долара.

В умовах економічної рецесії всі, навіть пенсіонери та працівники бюджетних установ, мають чимось поступитися. Так, суми пенсій та зарплат бюджетників необхідно зменшити.

Для пенсіонерів, які можуть працювати, потрібно прив'язати виплату пенсії до виконання певних суспільних робіт, наприклад, протягом двох-чотирьох годин декілька днів на тиждень.

Банки-велетні збанкрутують

Національний банк повинен зберігати свою незалежність від уряду для контролю монетарної бази та валютних резервів.

Як відомо, влада рідко прислухається до порад економістів. Не виключено, що таким же чином вона поставиться й до запропонованих вище заходів. У такому випадку, події у банківській та фінансовій системах України у 2009 році, ймовірно, розгортатимуться наступним чином.

Введення тимчасових адміністрацій у ряді банків вже дозволяє зробити висновок про масову неплатоспроможність установ з українським капіталом, та її поглиблення у найближчому майбутньому.

Швидше за все, НБУ введе тимчасову адміністрацію у двадцяти банках з українським капіталом протягом першого півріччя 2009 року та ще у двадцяти-тридцяти - протягом другого.

Більшість з цих банків не матиме активів, достатніх для погашення вкладів населення та підприємств за рахунок їх швидкої реалізації. Це призведе до передачі рахунків вкладників та певної частини активів і майна таких фінустанов до управління державним банкам - Ощадбанку та Укрексімбанку - з метою обслуговування виплат з Фонду гарантування вкладів.

Враховуючи постійне ускладнення фінансового стану материнських банків ряду українських дочірніх установ з іноземним капіталом, протягом другого півріччя 2009 року відбудеться технічне банкрутство - відмова повертати депозити - двох-трьох великих банків з іноземним капіталом.

Це призведе до націоналізації цих фінустанов урядом України або, в разі націоналізації материнського банку, урядами інших країн.

В останньому випадку, можна очікувати повного повернення вкладів, інакше максимально можлива сума повернення вкладів населенню обмежуватиметься 150 тисячами гривень.

Через різке збільшення кількості збанкрутілих установ Нацбанк намагатиметься реструктурувати борги іноземних позичальників. Швидше за все, у другому півріччі 2009 року він буде вимушений ввести мораторій на погашення короткострокових боргів іноземним позичальникам.

НБУ прагнутиме разом з МВФ, ЄБРР та потенційними інвесторами виробити механізм реструктуризації або часткового списання боргів українських банків перед іноземними кредиторами.

Нацбанк, через домовленості з МВФ щодо обмеження грошової маси, не зможе повністю виплатити кошти вкладникам банків, які знаходитимуться під його управлінням, що призведе до соціальних заворушень.

Експорт України у 2009 році впаде більш ніж удвічі порівняно з 2008 роком. Світовий попит на продукцію чорної металургії та хімії не відновиться до 2011 року.

Імпорт також зменшиться у два рази через зниження цін на енергоносії та падіння платоспроможного попиту на імпортні товари в Україні у зв'язку з девальвацію гривні. Негативне сальдо торговельного балансу прогнозується на рівні 6-7 мільярдів доларів.

Крім того, матиме місце негативне сальдо балансу послуг в обсязі 2 мільярдів доларів через зменшення обсягів міжнародних перевезень та збільшення схем виводу капіталу за кордон.

Загальне негативне сальдо платіжного балансу передбачається в об'ємі 7-8 млрд. доларів.

Виконання урядом бюджету України потребуватиме у 2009 році запозичень у розмірі принаймні 70 мільярдів гривень, а програми рекапіталізації та пожвавлення економічного зростання - вливань у розмірі 100 мільярдів гривень. Такі кошти зможе надати лише НБУ.

Швидше за все, обсяг емісії гривні Національним банком, за домовленістю з МВФ, складе близько 70 мільярдів гривень замість узгоджених у меморандумі 20 мільярдів.

Більша частина з них у передвиборчий рік буде спрямована урядом на виконання захищених соціальних статей бюджету, що призведе до недофінансування програм рекапіталізації банків і інфраструктурних програм.

У підсумку, в 2009 році не відбудеться кардинальних зрушень у відбудові інфраструктури країни, будівництві житла, економії енергоспоживання.

Внаслідок відсутності світового попиту на продукцію базових галузей економіки України, банкрутства банків та скорочення видатків бюджету безробіття до кінця 2009 року зросте з 3% до 12-15%.

Соціальна ситуація швидко погіршуватиметься, агресія виплескуватиметься на передвиборчих мітингах. Кампанія-2009 може бути вперше відзначена кривавими бійками прихильників окремих кандидатів на президентство.

Таким чином, економічний прогноз на 2009 рік не виглядає для України надто привабливим, а 2010 рік буде ще складнішим. Експерти повинні використати час вимушеного перепочинку для осмислення економічних процесів та розробки рекомендацій, які унеможливлять подальше погіршення ситуації.

Рятівна інфраструктура

Які ж стратегічні кроки дозволять пом'якшити рецесію?

Першим таким кроком має стати прискорене втілення інфраструктурних проектів.

По-перше, більшість матеріалів, потрібних для будівництва доріг, мостів та комунікацій виробляються в Україні.

По-друге, це дозволить миттєво знайти робочі місця для працівників, звільнених з підприємств, які зупинилися або скоротили виробництво, тобто, знизить соціальну напругу у суспільстві.

По-третє, інфраструктура України вимагає негайного оновлення. Трагедії Дніпропетровська та Львова, які коштували десятків людських життів, кричать про це. Яке місто наступне? Завдяки програмі оновлення інфраструктури Україна зможе підвищити безпеку своїх громадян.

Чи знайдуться на це гроші? Так, оскільки досвід показує, що західні банки розвитку охоче фінансують такі проекти, як, наприклад, будівництво нового терміналу аеропорту Бориспіль чи оновлення рухомого складу Укрзалізниці.

Інфраструктурні проекти дадуть поштовх національному виробництву металу, труб, будівельних матеріалів, а в довгостроковій перспективі покращать транспортні можливості України як транзитної держави.

Коштів у розмірі 30-40 мільярдів гривень, освоєних у 2009 році, буде достатньо для досягнення тактичної короткострокової мети зменшення безробіття та збільшення внутрішнього споживання металу та будматеріалів.

Другим кроком має стати імплементація фінансування житлового будівництва у 2009 році. Цей проект теж сприятиме підтримці внутрішнього попиту на метал та будівельні матеріали.

Відповідний закон та підзаконні акти було прийнято. Отже, справа за наповненням спеціального фонду бюджету, з якого видаватимуться кошти для добудови об'єктів житлового будівництва зі станом готовності вище 50%.

Уряд окреслює потрібні кошти сумою у 10 мільярдів гривень, що видається цілком посильною сумою для НБУ з точки зору підтримки монетарної стабільності.

Завдяки реалізації цього проекту інвестори в будівництво зможуть отримати свої квартири, що ослабить соціальну напругу.

Потрібно лише забезпечити жорсткий контроль за використанням коштів - спочатку вони мають видаватися на зведення об'єктів з найвищим ступенем готовності. В залежності від темпів будівництва прийматимуться рішення про виділення нових сум на інші об'єкти.

У довгостроковій перспективі ця ініціатива дозволить зберегти довіру українців до системи інвестування коштів у будівництво та врятувати національні будівельні компанії.

Третім кроком має стати втілення нових форм енергоспоживання в державі. Україна має відмовитися від використання природного газу в якості основного виду пального для опалення ЖКГ та підприємств.

Існує багато розробок українських науковців, які дозволяють стабільно опалювати окремі будівлі на основі соломи, деревини, шин чи біомаси, що коштує в рази дешевше, ніж використання природного газу.

Україна у короткостроковій перспективі зменшить імпорт газу та прокладе високовольтні лінії електропередач у віддалені міста та селища. Це також збільшить внутрішній попит на метал і дозволить використовувати українську електроенергію для опалення.

Розробка родовищ газу та нафти на шельфі Чорного моря, промислове використання шахтного газу для скраплення - не менш цікаві проекти.

Висока ціна на газ у 2009-2010 роках спонукатиме підприємства і населення заощаджувати тепло та переходити на нові методи обігріву та види пального.

Ця програма потребуватиме дуже невеликих коштів - 0,5 мільярда гривень, але вона закладе основу для енергетичної незалежності країни.

Якщо уряд України швидко втілить названі проекти, погіршення економічної та соціальної ситуації не так сильно відчуватиметься населенням України.

У людей буде робота, підприємства працюватимуть, Пенсійний фонд наповнюватиметься, платіжний баланс країни покращуватиметься.

Уряд же отримає час для розробки стратегії на 2010-2011 роки. Вона може бути пов'язана з відбудовою національної легкої, електронної, автомобільної галузі, поліпшенням продуктивності праці у сільському господарстві, стабілізацією банківського сектору.

Отже, в сьогоднішній ситуації не можна сидіти, склавши руки, і вбачати лише негатив. Потрібно використати унікальний шанс всім суспільством перебудувати та відремонтувати власну країну, покращити наш спільний добробут, наблизити Україну до європейських стандартів життя та закласти основу для стратегічного прориву у майбутньому.

---

Нова велика депресія: український вимір

Оскільки ситуація у світовій фінансовій системі почне покращуватися лише з 2011 року, то нові надходження інвестицій та іноземної валюти в Україну можна очікувати не раніше 2012-2013 років. До кінця 2009 року цілком ймовірними є масові дефолти українських банків і підприємств.

Фото Миколи Лазаренка

З початком розгортання кризи в Україні аналітики, практики та урядовці взялися аналізувати стан економіки. Вони виокремили декілька причин падіння виробництва та експорту, а також погіршення ситуації у валютно-фінансовій сфері.

По-перше - стрімке падіння світового попиту на товари, які виробляє Україна - чорні метали, хімія, сільськогосподарські товари, машинобудування.

Цей фактор є об'єктивним і його вплив на рівень виробництва в Україні зумовлений значною інтегрованістю України у світову економіку, що підтверджується прийняттям держави до Світової організації торгівлі у 2008 році.

Внаслідок погіршення ситуації у світовій фінансовій системі, що негативно відбилося на реальній економіці багатьох країн, світовий попит та ціна, яку здатні сплатити покупці українських товарів, значно зменшилися.

Так, світові ціни на продукцію чорної металургії у грудні 2008 року впали у 2,5 рази у порівнянні з квітнем 2008 року, а ціни на мінеральні добрива, олію та збіжжя - утричі.

Незважаючи на це, попит, у кількісному вираженні, не зміг втриматися на рівні весни-літа 2008 року, адже інвестиційні проекти у сфері нерухомості та виробництво автомобілів, яке потребує багато металу, по всьому світу згортаються.

Ситуація ускладнюється для України протекціоністськими заходами провідних країн світу, які підтримують своїх національних виробників.

По-друге, значні диспропорції у структурі національної економіки змушують Україну імпортувати багато товарів побутового призначення, виробництво яких не можна швидко відновити.

Внаслідок трансформації економіки протягом 1992-2000 років в Україні фактично зникла легка промисловість, виробництво електроніки та автомобілів. Західні ж інвестори через низьку продуктивність праці в Україні обирали інші країни, зокрема Китай, для розміщення виробництва цих товарів.

По-третє, неефективність енергоспоживання в Україні зумовлює високі обсяги імпорту енергоносіїв, що разом з імпортом інших товарів робить Україну заручником країн-продавців та перерозподіляє вироблене національне багатство України на їх користь.

По-четверте, масове кредитування банками в іноземній валюті як юридичних, так і фізичних осіб без огляду на можливість отримання позичальниками доходів у валюті.

Починаючи з 2002 року, українські банки почали активно пропонувати валютні позики фізичним особам на придбання нерухомості, будівництво, купівлю автомобілів та побутової техніки на значні строки - від 5 до 30 років.

В країні різко збільшилося споживання товарів, які, за винятком нерухомості, не вироблялися в країні. Славнозвісне "українське автомобілебудування", в основному, полягало у монтажі вже готового кузова та коліс, які імпортувалися з країн ЄС, Китаю чи Південної Кореї.

Незважаючи на це, з 2000 року курс гривні до валют провідних країн світу поступово зміцнювався через надходження короткострокових кредитів, а пізніше і прямих іноземних інвестицій з-за кордону для фінансування цього імпорту, що створювало ілюзію безпечності валютних позик.

З початком девальвації української валюти у вересні 2008 року фізичні та юридичні особи, які не мають доходів в іноземній валюті, припинили погашати в строк такі валютні кредити. Це призвело до неплатоспроможності банків і неможливості повернення грошей вкладникам та іноземним кредиторам.

По-п'яте, економічна політика урядів України спрямовувалася на стимулювання споживання населенням імпортних товарів.

Збільшення доходу бюджету України за рахунок надходжень від митних зборів, що спрямовувалися на соціальні витрати без зростання продуктивності праці, стало системою, яка, без адекватного нарощування експорту, мала сама себе знищити.

Події у світовій економіці 2007-2008 років виявили всю хибність цієї системи проїдання національного багатства України.

Таким чином, якщо об'єктивну причину погіршення економічної ситуації в країні - падіння світового попиту - не можна було контролювати, то решта факторів є наслідком недбалості влади, починаючи з комуністичних урядів і закінчуючи "донецькими" та "помаранчевими".

Гримуча суміш Нацбанку

Чому погіршення ситуації на валютному ринку відбулося так швидко? Основна причина - вкрай непрофесійні дії НБУ на валютному та міжбанківському ресурсному ринках.

Регулятор створив панічний попит на іноземну валюту з боку фізичних та юридичних осіб, надав гривневий ресурс банкам для валютних спекуляцій та переніс економічне падіння з реального сектору на банківський.

Не тільки сторонні спостерігачі, але і фахівці не розуміли логіки дій Нацбанку, коли у вересні 2008 року він відмовився від підтримки стабільного курсу національної валюти до долара та дозволив стрімку девальвацію гривні.

Регулятор міг обрати або адміністративні, або ринкові заходи.

Перший варіант передбачав запровадження обмежень на купівлю іноземної валюти фізичними особами - наприклад, максимум 1 тисяча доларів в місяць на людину.

Також можна було б ввести примусовий викуп Нацбанком валюти у вкладника за гривні при закінченні строку дії депозиту за діючим курсом.

Серед інших адміністративних важелів - дозвіл підприємствам купувати валюту лише для імпорту критичних товарів та введення 100-відсоткового обов'язкового продажу валютних надходжень.

Другий варіант - ринкові заходи, такі як повністю гнучкий курс без впливу з боку НБУ.

Втім, Національний банк використовував незрозумілу суміш адміністративних та ринкових методів, які створювали ще більшу невизначеність на ринку.

Аналіз показує, що все ж слід було використовувати адміністративні заходи регулювання попиту та пропозиції валюти на міжбанківському ринку України, які з успіхом були задіяні НБУ у 1998-1999 роках.

Україна є специфічною державою, у якій економічні агенти психологічно звикли вимірювати власні статки та доходи від трудової і підприємницької діяльності у іноземній валюті, переважно, у доларах.

Так, ця психологія є хибною з точки зору "правильної" поведінки економічних агентів. Так, прив'язка курсу не дозволяла у перспективі зробити гривню вільно конвертованою валютою. Так, фіксований курс протягом тривалого часу є необґрунтованим з точки зору теорії світової торгівлі.

Однак при розробці конкретних заходів подолання кризи потрібно було керуватися саме цією спотвореною психологією українського "бізнесу", адже ліки вийшли гіршими за хворобу!

МВФ та інші західні фахівці просто не розуміють, яке величезне психологічне значення має стабільний курс для економічної поведінки сьогоднішнього покоління українців, які пам'ятають часи гіперінфляції початку дев'яностих років минулого сторіччя.

Іноземці недооцінюють і те, що більше половини всіх сьогоднішніх мільйонерів та мільярдерів з'явилися завдяки тому, що у них була можливість скуповувати іноземну валюту, а у інших такої можливості не було.

Правління НБУ, президент та уряд повинні були переконати місію МВФ у тому, що будь-яка повільна чи раптова девальвація без застосування жорстких адміністративних обмежень різко підвищить попит на валюту з боку населення.

Прислухавшись до порад Фонду, Нацбанк припустився величезної помилки - відмовився від багаторічної практики збереження відносно стабільного курсу гривні щодо основних резервних валют світу.

Девальвація, яку допустив НБУ у вересні 2008 року, створила стійкі девальваційні очікування у економічних агентів.

Юридичні особи почали скуповувати валюту для передчасної оплати за товари або виведення її у власні офшорні фірми за кордон. Фізичні особи почали запасатися готівковою валютою, пам'ятаючи гіперінфляцію 1992-1994 років. Банківські установи радо підтримали цю тенденцію.

Девальвація гривні значно погіршила стан банків, адже позичальники перестали розплачуватися за валютними кредитами, а населення почало масово забирати гривневі депозити та переводити їх у долари або євро.

Таким чином, банки стали отримувати менше погашень за позиками і при цьому повинні були віддавати депозити. Іншими словами, вони стали технічними банкрутами.

У цій ситуації НБУ вдруге повів себе непрофесійно.

Регулятор правильно визначив, що банки потребують рефінансування, щоб вкладники могли отримати гроші. Але замість того, щоб давати лише стільки, скільки банки потребують для повернення коштів вкладникам, він надавав більше гривні, ніж потрібно.

Це дозволило банкам спекулювати на валютному ринку і далі девальвувати гривню. Парадокс, але банки, заробляючи на валютних спекуляціях, самі рили для себе могилу. Чим вищим ставав курс гривні, тим менше позичальників мали можливість розраховуватися за валютними кредитами, які складають 67% загального обсягу позик, виданих фізичним особам.

Очевидно, що непрофесійні дії НБУ на валютному та ресурсному ринках стали основним каталізатором розгортання кризових явищ у фінансовій системі України у четвертому кварталі 2008 року та сприяли їх швидкому переміщенню з реального сектору на банківський.

Тож вимога відправити у відставку правління НБУ у повному складі виглядає повністю логічною і справедливою.

Окрім того, значні обсяги накопичених коротко- та довгострокових боргів  банками та підприємствами створили тиск на фінансовий рахунок платіжного балансу України.

За умови світової економічної рецесії більшість іноземних кредиторів навряд чи погодилася б рефінансувати ці позики. Особливо це стосується кредитів українським банкам, які вкладалися ними, як правило, у іпотечне кредитування та споживання імпортних товарів, а не у розбудову виробництв.

Політика НБУ на валютному ринку в останньому кварталі 2008 року ще більше погіршила перспективи рефінансування, адже тепер іноземні кредитори побачили, як значна девальвація - більше 70% за три місяці - призводить до неможливості погашення боргів у іноземній валюті, навіть, якщо потрібна сума у гривнях була зібрана.

Чи могла би світова криза бути більш "милосердною" до України?

Так, звичайно. Україні вдалося б пом'якшити вплив світової рецесії на національну банківську систему та відкласти її початок принаймні на півроку.

Для цього Нацбанку слід було підтримати стабільність гривні шляхом запровадження жорстких адміністративних методів, а також чітко контролювати обсяги та використання рефінансування банків у національній валюті.

Втрата прив'язки гривні до стабільного значення долара зруйнувала багаторічне звичне для українських економічних агентів бізнес-середовище і спровокувало паніку, адже, це перша суто "капіталістична" криза, яку переживає Україна після трансформації економіки, яка завершилася 2000 року.

2010: на грані дефолту

Чи є підстави говорити про дефолт України у 2009 році?

Щоб відповісти на це запитання, потрібно проаналізувати баланс валютних активів та зобов'язань України на 1 січня 2009 року.

Країна має зовнішній сукупний борг у розмірі 107 мільярдів доларів, лише частина якого - 24 мільярди доларів - є боргом саме держави. Золотовалютні резерви Нацбанку на кінець 2008 року складали 26,8 мільярда доларів, тобто суверенний дефолт у 2009 році Україні не загрожує.

Величезна частина заборгованості припадає на приватний сектор, з якої 28 мільярдів доларів є короткостроковою, тобто такою, яка повинна бути погашена протягом року - до січня 2010 року. До того ж, певна частина довгострокових кредитів перейде у категорію короткострокових протягом 2009 року.

Вкладники - фізичні особи мали в українських банках на кінець 2008 року валютних депозитів на суму в 13,7 мільярда доларів, більшу частину з яких банки мають повернути до січня 2010 року.

Крім того, фізичні особи на кінець 2008 року мали 107,5 мільярда гривневих депозитів, які вони, за умов паніки, швидше за все захочуть перевести у "тверду" валюту. Потенційно це створюватиме попит ще на 10-12 мільярдів доларів протягом 2009 року.

Отже, потенційний попит на валюту у 2009 році з боку вкладників і кредиторів складе 50-55 мільярдів доларів.

Зрозуміло, що не всі короткострокові кредити вимагатимуться до сплати. Багато таких позик є внутрішньокорпоративними і пролонгуватимуться материнськими компаніями та банками для підтримки своїх дочірніх структур в Україні.

Так само не всі вкладники, які володіють коштами у гривнях, будуть купувати іноземну валюту. Також не всі вкладники зможуть забрати свої валютні депозити з банків через ймовірне масове банкрутство цих установ.

Якщо оптимістично припустити, що лише 50% кредиторів та вкладників вимагатимуть повернення боргів та вкладів у іноземній валюті, то загальний попит на валюту за рахунком фінансових операцій складе 25-27 мільярдів доларів. І це не враховуючи прогнозоване негативне сальдо платіжного балансу у мінімум 5 мільярдів доларів. Таким чином, загальний попит на іноземну валюту протягом 2009 року може скласти 30-32 мільярди.

Скільки валюти може надійти в Україну у 2009 році?

Залишки кредиту МВФ, які ще потрібно отримати, складуть 12 мільярдів доларів. Також можна очікувати нарощування позик з боку МБРР та ЄБРР до 4-5 мільярдів доларів.

Тобто, загальний обсяг надходжень іноземної валюти за фінансовим рахунком становитиме близько 20 мільярдів доларів, причому борги нарощуватимуться, в основному, державним сектором - відбудеться заміна корпоративного боргу державним.

Разом з наявними золотовалютними резервами НБУ загальний пул валюти в Україні складе 50-52 мільярди доларів, з якого країна може погасити борги 2009 року.

І тут постає питання: а з чим держава залишиться у 2010 році? Згідно з описаним вище оптимістичним сценарієм, країна матиме лише 18-20 мільярдів доларів. З них 16,5 мільярда - на рахунку в МВФ, який, до речі, може і не дозволити їх використати, якщо йому щось не сподобається у діях уряду України.

Оскільки ситуація у світовій фінансовій системі почне покращуватися лише з 2011 року, то нові надходження інвестицій та іноземної валюти в Україну можна очікувати не раніше 2012-2013 років. Тому в 2009 році цілком ймовірними є реструктуризація боргів та масові дефолти українських банків і підприємств.

Суверенний дефолт України є малоймовірним також у 2010-2011 роках, оскільки заборгованість держави швидше за усе буде реструктурована за домовленістю з МВФ, МБРР, ЄБРР та іншими кредиторами.

---

Нова велика депресія: якою буде майбутня світова валютно-фінансова система

Давати економічні прогнози є справою невдячною; давати прогнози в умовах, коли змінюється архітектура світової фінансової та валютної системи, є справою майже безнадійною, адже, аналітики не мають вплив на дії та мотиви конкретних посадовців, які прийматимуть рішення.

Втім, варто спробувати надати бачення щодо того, якою повинна стати міжнародна валютно-фінансова система, щоб унеможливлювати повторення подібних криз, а потім, спробуємо зпрогнозувати, які рішення скоріше за усе приймуть провідні країни світу в найближчій перспективі.

Цілком очевидно, що зростання вартості активів, яке припинилося в липні 2007 року, стало можливим через невідповідність кількості грошей, які знаходяться в обігу на ринках провідних країн світу, реальній товарній пропозиції у цих країнах.

Саме тому відбувалися процеси інфляції активів - зайва грошова маса "ганялася" за обмеженою кількістю товарів на фондових ринках, ринку нерухомості, фінансів тощо, що призводило до необґрунтованого зростання ціни відповідних активів.

Отже, для того щоб зробити неможливим повторення подібної інфляції активів в майбутньому, потрібно відновити зв'язок між кількістю грошей в обігу та рівнем матеріального виробництва в країні.

Повернення до класичного визначення грошей як еквіваленту створеної суспільством доданої вартості є, на думку автора, першим стовпом нової світової валютно-фінансової архітектури. Кожна країна, включаючи, насамперед, провідні країни світу, має ретельно підрахувати кількість грошей в обігу та рівень виробництва матеріальних товарів та критичних послуг, при чому перелік таких товарів та критичних послуг має бути однаковим для всіх країн світу.

Після підрахунку потрібно стерилізувати з обігу гроші, які обслуговують некритичні для суспільства послуги, та емісійні, незабезпечені гроші - "підчистити" монетарну базу. Очевидно, що більшість центральних банків мають достовірну інформацію про монетарну базу у своїй країні і можуть її регулювати.

Основна складність полягає у складанні переліку еквівалентних товарів та послуг, адже, саме тут провідні країни намагатимуться "завищити" власне ВВП через застосування коефіцієнтів якості виробленої продукції чи включення до переліку максимально великої кількості послуг тощо.

Саме тому, завдання складання такого переліку має отримати якомога більш незалежна від провідних країн наднаціональна установа, яку, можливо, потрібно створити з чистого аркушу. Адже ні МВФ, ні МБРР, чи БМР не є достатньо незалежними від впливу провідних країн світу. Розподіл місць у такій новій установі має приблизно порівну розподілятися між провідними країнами та країнами, що розвиваються.

Другим стовпом нової архітектури має стати створення нової грошової одиниці, яка матиме єдину функцію - накопичення доданої вартості, тобто, функцію резервної валюти.

Така валюта не може бути національною валютою жодної країни, оскільки тоді не виключені повторення сучасної кризи - вона або приймається в обіг в усіх країнах одночасно - це утопічно на даному етапі розвитку глобалізації, або емітуватиметься певним наднаціональним інститутом, назвемо його умовно, Міжнародний емісійний банк (МЕБ) під реально створену країнами світу додану вартість.

Ця резервна валюта не може базуватися на обсягах матеріального виробництва лише одної країни, обсяг її емісії має визначатися на підставі рівної частки ВВП кожної країни світу. Припустимо ця частка складе 0,25% ВВП і депонуватиметься в МЕБ щороку, при чому країна-депонент одночасно виймає грошовий еквівалент цієї частки ВВП з внутрішнього монетарного обігу, для того, щоб не створювати інфляції.

Фактично, це можна назвати податком на резервну валюту, який збирає міжнародна установа, що діятиме в інтересах всіх і кожної країни. Виникає питання, а яким чином визначити вартість у резервній валюті, наприклад, долару США та китайського юаню? Скільки одиниць резервної валюти має отримати США та Китай за депонування 0,25% ВВП?

В ідеальному випадку потрібно зафіксувати курсові співвідношення між валютами на момент створення МЕБ подібно до фіксації курсів європейських валют під час створення ЄЦБ, але це навряд чи є можливим з геополітичної точки зору на початку існування нової системи.

Отже, курси всіх національних валют по відношенню до нової резервної валюти швидше за все будуть залишатися гнучкими. Саме тому така резервна валюта повинна мати певний загальноприйнятий для абсолютно всіх людей - як для китайців, так і для американців - вартісний еквівалент - таким еквівалентом не можуть стати ані золото, ані діаманти, оскільки вони не є критично необхідними для існування людини.

Що має критичну цінність для продовження фізичного існування кожної людини, незалежно від її віку, раси, матеріального статку? Це базові речі - вода, повітря, калорії харчування, енергокалорії тощо. Без цих базових товарів жодна людина не зможе існувати, отже, кожна людина, особливо під час кризових ситуацій хоче мати достатньо таких базових товарів як тепло, їжа, вода для того, щоб забезпечити фізичне існування себе самої та своєї родини.

Саме тому, вартість одиниці резервної валюти має визначатися в еквіваленті калорій їжі чи тепла, літрах води чи кубометрах повітря для того, щоб людина або держава, яка має таку валюту в авуарах, завжди могла обміняти її в будь-якому куточку світу на певну кількість критичних матеріальних цінностей.

При цьому підході не буде виникати різниці в оцінці вартості резервної валюти в різних країнах світу, адже міняючи національну на резервну валюту від МЕБ, країна-експортер тим самим вкладає своє національне багатство у критичні для існування населення товари, які завжди матимуть попит в решті країн світу, а не в незабезпечені "папірці" держави-імпортера з невідомою долею їх подальшого покриття реальними товарами.

Третім стовпом нової архітектури має стати створення дворівневої платіжної системи - виконання МЕБ ролі "банку для держав", тобто клірингової та кредитної діяльності у резервній валюті, та виконання національними центральними банками звичних функцій клірингу у національних валютах.

Враховуючи сучасний розвиток комунікацій, вважаємо, що МЕБ зможе створити глобальну платіжну систему і впевнено проводити платежі у резервній валюті (кліринг) 24 часи на день 7 днів на тиждень.

За нової архітектури, особливо в перші 3-5 років, світова диспропорція у виробництві матеріальних цінностей зберігатиметься і відповідно країни-нетто імпортери постійно витрачатимуть свою долю резервної валюти на рахунках у МЕБ.

Так, наприклад, коли компанія-імпортер з США при замовленні китайської продукції укладає ціну в резервній валюті, вона має придбати її у МЕБ за долари США. Китайська компанія-експортер отримуватиме резервну валюту, але їй потрібні юані, для того, щоб розплатитися з робітниками та постачальниками, отже, вона продаватиме резервну валюту за юані.

Чим більше американських компаній купуватимуть резервну валюту за долари США для імпорту з Китаю, тим більше доларів потрібно буде віддати за одиницю резервної валюти, адже попит породжує зайву пропозицію доларів США і долар девальвує по відношенню до резервної валюти.

Водночас, через значну пропозицію резервної валюти з боку китайських експортерів все менше юанів можна буде отримувати від МЕБ за свою резервну валюту. На балансі МЕБ це виглядатиме як збільшення активів у доларах США та зменшення активів у юанях при незмінній кількості пасивів, тобто резервної валюти.

Якщо девальвація долара не допоможе, при зменшенні суми юанів, або збільшенні суми доларів США, в активах МЕБ до критичного рівня, який МЕБ має визначити у своєму статуту, МЕБ має проводити консультації з відповідними країнами щодо подолання такої ситуації і може надати кредит у резервній валюті на певних умовах.

В ідеалі, країна нетто-імпортер має використати такий кредит на подолання структурного дефіциту в середньостроковій перспективі. Країна нетто-експортер може використати надлишкову резервну валюту шляхом її обміну на національну: таким чином поповнюючи запаси національної валюти у МЕБ для поліпшення рівня життя всередині країни.

Звісно, окрім товарних потоків існуватимуть і інші операції між країнами, які можуть певним чином пом'якшувати товарні диспропорції. Так, наприклад, багато китайців захочуть отримати навчання у престижних університетах та бізнес-школах США або придбати нерухомість у Флориді для відпочинку.

Але, головне, не допускати відтворення фінансової піраміди та роздмухування мильних бульбашок на ринках товарних та фінансових активів у країні нетто-імпортері.

Четвертим стовпом нової архітектури має стати більш жорстке регулювання світових фінансових та товарних ринків з метою заборони фінансових спекуляцій та повернення світовим ринкам їх основної функції місця для обміну активів на гроші, а не функції престижного казино.

Так, наприклад, потрібно заборонити практику позичання та продажу акцій (шорт-селінг), яка використовується спекулянтами для створення панічних настроїв серед решти учасників ринку і спотворює реальну ринкову вартість акцій.

Потрібно повністю змінити практику визначення ціни на сировинні товари на підставі очікувань спекулянтів, які навіть не знають як виглядає нафта! Лише виробники сировинних товарів, які фізично добувають їх, повинні мати право укладати контракти на біржі з промисловими споживачами, які потребують цих товарів для власного виробництва.

В процесі торгів між реальними учасниками ринку визначатиметься ринкова ціна, а далі вже фінансові інвестори, які не володіють фізично сировинними товарами і хочуть погратися на очікуваннях, можуть брати таку фактичну ціну за основу і створювати окрему "лотерею" для себе і собі подібних на окремій біржі. Можливо дійсно потрібно створити окрему територію для фінансових спекуляцій, такий собі, "фінансовий Лас-Вегас"?

Наглядові функції над світовими товарними і фондовими ринками можуть бути передані державним установам і правила мають бути уніфіковані.

Які переваги для економіки несе в собі запропонована нова архітектура світової валютно-фінансової системи?

По-перше, ця система позбавляє уряди та центральні банки країн світу в односторонньому порядку приймати рішення про емісію національної валюти, незабезпеченої матеріальним виробництвом. Інфляція має суттєво призупинитися у переважній більшості країн світу.

По-друге, нова валютно-фінансова система стимулюватиме матеріальне виробництво і науково-технічну революцію, адже, забезпечити високий рівень життя та національного багатства можна буде лише за рахунок випуску нових товарів та послуг, цікавих для решти країн світу, а не за рахунок побудови фінансових пірамід.

По-третє, нарешті гроші - єдина резервна валюта - стануть асоціюватися у людей з дійсно критичними товарами, а не золотом чи діамантами, що створює якісно нове наповнення поняття "гроші". Це зорієнтує витрачання людської енергії на очищення повітря та води, пошук нових джерел енергії, виробництва якісної їжі тощо, що в цілому має покращити загальний рівень життя на планеті.

По-четверте, країни, що розвиваються, завдяки їх матеріальному виробництву, нарешті зможуть зайняти гідне їх місце у світових економічних рейтингах, що сприятиме покращенню рівня життя у цих країнах, викоріненню бідності.

По-п'яте, нова система створить умови для переходу до єдиної світової валюти, що відкриє нові можливості для розвитку конкуренції, подальшої глобалізації, побудови дійсно єдиної економічної системи світу.

Чому ці пропозиції на даному етапі виглядають не настільки утопічними як 2-3 роки тому? Автор вважає, що події, які вже відбулися у 2007-2008 роках в світовій економіці і наразі продовжують свою динаміку сприятимуть розвитку дискусій щодо зміни світової валютно-фінансової системи.

Першим суттєвим поштовхом у розширенні регулювання фінансової діяльності стане націоналізація більшості провідних комерційних і інвестиційних банків США, Великобританії, Європи, Японії - цей процес невпинно розгортається через швидку та суттєву дефляцію банківських активів, що відбувається на цих ринках.

Передусім це відбуватиметься в США та Великобританії, меншою мірою в Японії та ЄС, де банки традиційно займалися кредитування економіки, а не фондових і сировинних ринків.

Дефляція активів "з'їдає" капітал банків, адже, зобов'язання перед вкладниками залишаються, а активів вже не вистачає, щоб їх повністю покрити - банки стають технічними банкрутами і можуть обслуговувати вкладників та кредиторів лише за рахунок державних вливань. Це, до речі, стратегічно задовольняє американський, британський, європейський капітал, як було показано вище.

Після рекапіталізації банків провідні держави світу матимуть важелі для нав'язування жорсткішого регулювання банківської діяльності і обмеження операцій з певними видами фінансових інструментів.

Володіючи ключовими пакетами у найбільших банках, держави навряд чи захочуть віддавати контроль і швидше за усе намагатимуться об'єднати економіку та політику - створять нові наднаціональні інститути, підстави для появи нової резервної валюти тощо.

Решта країн, як показує практика, швидше за все слідуватиме за лідерами світу. При вибудові нової архітектури провідні країни повинні свідомо відмовитися від несправедливих "гандикапів" у вигляді неправомірно високого ВВП або використання національних валют як резервних валют, оскільки нова система в такому випадку зазнаватиме тих саме вад, що і існуюча.

Створення нової архітектури світової валютно-фінансової системи проходитиме, на думку автора, в два етапи. На першому етапі (2009-2011 роки) провідні країни світу намагатимуться зберегти існуючу систему гнучких курсів та долар США і євро як основні резервні валюти.

Подальші банкрутства банків і корпорацій призведуть до необхідності нових державних вливань в економіку для рекапіталізації/націоналізації банків, інфраструктурних проектів тощо. Держави створюватимуть "погані банки", куди зливатимуть збиткові активи, і "зачищатимуть" баланси банків та корпорацій.

Через велику кількість кон'юнктурних вливань, державні бюджети провідних країн світу досягатимуть небачених дефіцитів (10-20% ВВП). Трильйонні бюджетні витрати провідних держав світу - для чого вони друкуватимуть незабезпечені товарами долари, євро і фунти, в першу чергу, спрямовуватимуться на підтримку "роздутої" ціни активів, аніж реального сектору економіки, отже, процес дефляції активів продовжуватиметься до кінця 2011 року.

Через значні ін'єкції незабезпечених товарами грошей світова валютна система зазнаватиме значної волатильності - щоденні коливання курсів основних валют у 3-5% будуть на порядку денному. Через це врешті-решт ніхто точно не буде знати, яким є "справедливий" курс кожної окремої валюти - у таких обставинах ціни на дорогоцінні метали зростуть у 3-5 разів у порівнянні з рівнем на початку 2009 року.

Коли процес націоналізації банківської системи і частково промислових підприємств, тобто перерозподіл капіталу з рук іноземних власників до рук американських, британських та європейських капіталістів, в основному завершиться, розпочнеться другий етап побудови нової фінансової системи.

Приблизно з 2012 року основні інститути якої буде сформовано і запущено в дію після 2015 року.

Важко передбачити, який саме шлях оберуть лідери провідних країн, але можна припустити, що в новій архітектурі буде передбачено:

- жорсткіше державне/наднаціональне регулювання світових ринків;

- створення резервної валюти, вартість якої буде виражати створену додану вартість в економіці не однієї, а цілої низки країн світу (резервний пул);

- існування "національних банків-чемпіонів" в кожній провідній країні, які належатимуть державі і контролюватимуть до 25% відсотків локального банківського ринку - великим банком легше керувати.

В цілому нова архітектура світової валютно-фінансової системи сприятиме подальшій глобалізації економічної діяльності, створенню єдиної світової валюти та у геополітичному плані переходу від світу окремих держав до світу окремих державних федерацій та конфедерацій.

---

Нова велика депресія: Як заробити і втратити мільярд

Американські інвестори за дисконтною ціною викуповуватимуть у іноземних акціонерів пули будинків, структурованих облігацій, акцій збанкрутілих компаній США, тим самим "приватизуючи" частку іноземних інвесторів у економіці США.

Останніми роками економісти-практики у сфері банківської справи та фінансів багато чули про велику кількість 30-річних мільйонерів та 40-річних мільярдерів, які працювали в західних, переважно американських банках, фондах різного ґатунку, страхових компаніях тощо.

Ці люди стали "героями" останнього десятиріччя, про них багато писалося у газетах, вони охоче ділилися секретами власного успіху і створювали ілюзію безмежних можливостей швидкого збагачення на фінансових ринках для людини з "мізками".

Все дуже просто, казали ці "фахівці",  - потрібно подивитися на графік, побачити можливість, позичити гроші і, вперед, до першого мільйону! Кожен працюючий фаховий економіст порівнював себе з цими "героями" і усвідомлював власну "недосконалість".

Саме тому майже вся талановита молодь країн, орієнтованих на західну цивілізацію, волала піти працювати до інвестиційних банків та фондів. При цьому, на роботу до цих установ, як бджоли на мед, зліталися не тільки студенти-економісти, але і фізики, математики, хіміки тощо. Науково-технічна революція призупинилася, адже, всі таланти йшли заробляти швидкі мільйони на Уолл-стріт та до лондонського Сіті!

2007 рік став роком отверезіння - мильні бульбашки вічного зростання доходів луснули, пісочні замки фондових ринків рухнули, розвіявся пилом фінансовий леверідж і молоді, талановиті  мільйонери та мільярдери перетворилися на розорених спекулянтів-невдах, які не змогли зрозуміти простих тенденцій на ринках....

Кожний наступний рік - 2009, 2010 і так до приблизно 2012, додаватиме нових невдах. Ціле покоління молодих людей, яке обрало собі фінансову справу як основну професію, побачило руйнацію своєї мрії і ще довго буде отримувати виплату по безробіттю, або вирішить знайти для себе нову професію.

Як таке стрімке знищення багатства стало можливим за відносно короткий проміжок часу? Чому ніхто не побачив "віртуальності", ефемерності "нового" багатства?

Для того щоб відповісти на це запитання, потрібно повернутися в минуле, а саме у 70-ті роки минулого сторіччя. Створення ОПЕК, нафтова криза, збільшення ціни на нафту у 4 рази призвели до стрімкого зростання дефіциту торговельного балансу США та, в кінці-кінців, до відходу від прив'язки валют до долара США як єдиної резервної валюти, так званої Бреттон-Вудської системи у 1971 році і створення системи гнучких курсів - Ямайської валютної системи.

Дефіцит торговельного балансу призвів до збільшення випуску облігацій Держскарбниці США, тобто боргових зобов'язань США, які країни ОПЕК охоче скуповували за виручені від торгівлі нафтою гроші - таким чином відбувалася так звана рециркуляція нафтодоларів.

Але проблема існувала глибше - провідні економісти США розуміли, що тенденція "віртуалізації" ВВП через збільшення долі послуг, як було показано у попередньому розділі, і зменшення долі матеріального виробництва є безповоротною, отже, заборгованість держави неодмінно зростатиме і настане той день, коли США не зможуть обслуговувати цей борг.

Як переконати країни ОПЕК та решту світу, що США все-таки зможуть розплатитися за своїми облігаціями? Потрібно було створити ексклюзивний товар, який не мали інші країни і який би приваблював покупців/інвесторів зі всього світу, для того щоб вони повертали емісійні, нічим не забезпечені долари у США - тобто, говорячи мовою платіжного балансу, перетворити дефіцит торговельного у профіцит фінансового рахунку.

Такими "товарами" стали:1) ринок акцій з кінця 70-х років минулого сторіччя; 2) ринок фінансових деривативів - похідних інструментів з середини 80-х років і 3) ринок структурованих зобов'язань з 2000 року.

Спочатку варто проаналізувати, яким чином ринок акцій США зміг стати "маяком" для шукачів легкої наживи і просто довірливих інвесторів. Не секрет, що фінансова система США і Великобританії значно більшою мірою, ніж континентально-європейська система орієнтована на обіг фінансів саме через відкритий ринок боргових зобов'язань. Адже у континентальній Європі банківські кредити традиційно грали більш значну вагу у забезпеченні реального сектору фінансами.

До середини 70-х років минулого сторіччя облігації, тобто боргові зобов'язання, за своїм обсягом у грошовому виразі, були на порядок вище за сумарний обсяг вартості акцій - те, що ми зараз називаємо "ринковою капіталізацією", але з 1975-1976 років тенденція почала швидко змінюватися.

Чому? Складність завдання полягала для США в тому, що з одного боку, країна була вимушена емітувати незабезпечені долари у великій кількості для того, щоб сплачувати за потрібний імпорт матеріальних товарів, але, з іншого боку, не могла запропонувати еквівалентні товари для того, щоб отримати ці емісійні долари назад для підтримки валютного курсу.

Державним діячам США потрібно було забезпечити утримання надлишкових, незабезпечених доларів у фінансовій системі США якомога довше, для того щоб ці долари не "розходилися" по всьому світу і не створювалися надлишкову пропозицію долара, адже, люди, як правило, не цінять товар, який вони мають у надлишку.

У ідеальному випадку таке "утримання" мало відбуватися у формі безпосередньої участі в економіці США, яка б додавала додаткової стабільності системі випуску боргових зобов'язань та емісійних доларів в обмін на реальні матеріальні блага.

Потрібно було зробити так, щоб власники боргових зобов'язань і емісійних доларів США хотіли би добровільно перевести їх у акції американських компаній, потрібно зробити арабських шейхів акціонерами Америки, партнерами американського капіталу і співзасновниками "піраміди" для того, щоб спіймати їх на гачок: якщо арабські шейхи усвідомлять неминучий крах боргової "піраміди" США і коли-небудь спробують таки масово здати свої долари і обміняти їх на іншу валюту, це відразу битиме по їх власній кишені, як власників акцій американських корпорацій!

Чим більшою є доля арабських шейхів у корпоративній Америці, тим меншою стає їх зацікавленість порушувати систему "долар - товар - акція - долар"!

І американська машина почала працювати - у всіх газетах, виданнях, на всіх конференціях, саммітах, семінарах розповідалося про нову еру відносин між провідними країнами та країнами, що розвиваються.

Науково-технічна революція об'єктивно сприяла створенню в США нових продуктів та технологій та створювало імідж країни безмежних можливостей для заробітку, що радо підтримувалося американською пресою.

Арабським інвесторам стали пропонувати інвестиції в акції американських корпорацій, які вони поступово, спочатку у невеликих обсягах, почали здійснювати. Ціна акцій, яка має, в принципі, визначатися лише доходністю від володіння акціями у вигляді дивідендів під впливом цих інвестицій почала повільно зростати.

Це сприяло ще більшому притоку коштів, і відповідно розширенню "піраміди" за рахунок приваблення професійних спекулянтів до ринку акцій, основним доходом яких стали не дивіденди, а так званий "капітальний доход", тобто різниця між ціною покупки та продажу.

Ринкові курси акцій стали стрімко і часто необґрунтовано зростати - досвід будь-якої "піраміди" свідчить саме про таку динаміку. Ціна акцій стала визначатися не їх фактичною доходністю у найближчій перспективі, а часто примарними оцінками цілого класу аналітиків щодо перспектив компаній через 5-10 років.

Фактично існуюча науково-технічна революція сприяла появі принципово нових матеріальних товарів на ринку, що періодично надавало цій спекулятивній піраміді достовірного вигляду, так, що навіть її засновники почали вірити у її справжність і ще більше інвестувати, називаючи це американським дивом!

Населення США стало заносити свої заощадження не до банків чи ощадних або будівельних кас, а до брокерів з цінних паперів, повіривши у казку про швидке збагачення. Лібералізація фінансових потоків у багатьох країнах світу призвела до нового притоку іноземних інвесторів.

В результаті цього ринкова капіталізація всього ринку акцій США в середині 90-х років минулого сторіччя перевершила вартість боргових зобов'язань держави та всіх американських корпорацій - піраміда стала занадто великою і в будь-який момент могла впасти!

Невже за весь цей період ніхто не помітив хибності цієї конструкції? Дійсно, багато разів падіння індексів фондового ринку сповіщало про тимчасове "прояснення" у інвесторів: так було у 1987 році, коли індекс Dow Jones втратив в один день 23% своєї вартості, у 1991-1992 роках під час аргентинської кризи, у 1994 році під час кризи в Мексиці, у 1997-1998 - кризи в країнах Південно-Східної Азії та в Росії, 2001-2002 роках  - під час "Інтернет-лихоманки" та бухгалтерських скандалів.

Але кожного разу знаходилися позитивні новини, наприклад про принципово нові продукти, що створювали американські корпорації, які швидко бралися на озброєння спекулянтами для відновлення піраміди. Тоді невелика доля правди, а саме нові продукти та технології в області фармацевтики, охорони здоров'я, телекомунікацій, комп'ютеризації, тощо, переплилася з великою неправдою - спекулятивним капіталом, маніпуляцією новинами, хибними аналітичними дослідженнями, зміною бухгалтерських правил, практично відсутністю регулювання ринку збоку незалежних інституцій/держави і багато-багато іншого. В цих умовах дуже важко було розібратися у суті процесів.

А ті люди, які чудово розуміли їх, використовували своє розуміння для отримання надприбутків і були мовчазними співучасниками системи.

Сама процедура торгівлі акціями створює умови для перекручень та спотворення - так, ціна акції у певний конкретний день нічого не означає, потрібно знати кількість акцій, що пропонується до продажу, хто продає (інвестор, спекулянт, сама компанія тощо), власні чи позичені акції, для того щоб оцінити її відповідність чи невідповідність фундаментальним показникам.

Так, можна продати 1 акцію своєму другу по ціні в 100 доларів, хоча ціна акції у попередній день складала лише 10 доларів, і якщо немає інших трансакцій, офіційна "ринкова" ціна зросте у 10 разів!

Якщо це "приправити" відповідною історією - поглинання іншої компанії, підготовка нового продукту тощо, та репортажами у ЗМІ, інші інвестори відразу ж відзначать цей тренд і почнуть шукати де б придбати такі акції подешевше - і тут можна "вкинути" на ринок більші обсяги за 75-80 доларів.

І от, надумана, нічим не обґрунтована ціна на акції стає "ринковою"; "віртуальний" дохід від акцій у майбутньому усвідомлюється інвесторами як реальний, за який люди готові сплачувати реальні, важко зароблені гроші: найбільш шокуючи приклади були у 1999-2000 роках, коли інвестиційні банки "розкручували" Інтернет-проекти, які являли собою найманий офіс і декілька сотень комп'ютерів і могли приносити акціонерам реальні дивіденди лише через 5-7 років, виводили компанію в перший раз на відкритий ринок і пропонували їх акції, в деяких випадках ціна такого первинного розміщення у 7-10 разів перевищувала номінал!

Чому купували такі акції, невже інвестори не розуміли ступінь ризику? Розуміли, але сподівалися знайти ще більших "дурнів", кому вони могли б перепродати ці акції...

Другим "ексклюзивним" товаром, який можна було придбати спочатку лише у США за нові, "надруковані" долари став ринок деривативів, похідних інструментів. Є багато видів деривативів, які розрізняються за типом інструменту, на який вони видані, строком, правилами обертання на ринку тощо.

Узагальнюючи можна сказати, що дериватив являє собою право на отримання або продаж певного активу, або доходу від певного активу, без необхідності фактичного володіння таким активом.

Коротко, дериватив - це "парі" на рух ціни або значення певного інструменту  - акції, облігації, індексу тощо: якщо інвестор вважає, що ціна акції зросте, він може продати іншому інвестору опціон на продаж акції за фіксованою ціною (опціон пут), яка нижче ціни, якої очікує інвестор, отримати за це від іншого інвестора певну грошову винагороду (так звану премію).

Коли строк дії опціону завершиться, і ціна акції зросте вище ціни виконання опціону пут, перший інвестор виграв: він отримав премію і не повинен нічого викуповувати у того інвестора, який придбав його опціон, адже, другому інвестору вигідніше продати акцію на відкритому ринку.

Якщо ціна акції впаде до рівня, який нижче ціни виконання опціону, та другий інвестор, який придбав опціон, виставить його першому інвестору на виконання; в гіршому випадку, перший інвестор втратить набагато більше, ніж сума отриманої премії.

Таким чином, можна побачити, що ринок деривативів є певним еквівалентом азартної гри - виграють самі досвідчені, інформовані та просто вдалі інвестори. Для решти - це "казино" з майже 100% шансу програшу.

Основною "перевагою" ринку деривативів у порівнянні з класичним ринком акцій є той факт, що інвестору не потрібно прямо володіти певним активом та заморожувати реальні гроші або брати кредити на купівлю активу в банку і сплачувати за це проценти, а можна сплатити лише відносно невелику у порівнянні з ціною активу премію і чекати на позитивну для інвестора зміну ціни.

Крім того, деривативні контракти можна укладати не тільки на акції, але і будь-які товари, події тощо: сировинні товари, значення індексів, погода і таке інше. Ринок деривативів відкрив можливість спекуляцій для великого прошарку середнього класу американців та європейців.

З розвитком електронних засобів комунікації, заможні іноземці з інших регіонів світу підключилися до цього глобального "казино". І якщо ринок акцій має, принаймні, формальні ознаки державної регуляції, то ринок деривативів взагалі не є регульованим! Контракти на цьому ринку частенько укладаються поза біржами і нікому в світі невідомий точний загальний обсяг укладених контрактів на похідні інструменти!

Отже, ринок похідних інструментів - це вже неприкрита форма фінансової азартної гри, в яку можна грати, в основному, лише в доларах США та декількох інших валютах провідних країн світу.

І, нарешті, третій "ексклюзив" від Штатів - структуровані фінансові продукти, - які з'явилися відносно недавно, приблизно з початком нового тисячоліття, та природу яких можна коротко описати як "піраміда на піраміді".

З 2000 року державний борг та дефіцит торговельного балансу США, а отже, кількість надрукованих, незабезпечених доларів, швидко зростає, ринки акцій і деривативів, які вже і так досягли астрономічних обсягів та висот, вже не в змозі повністю поглинути нові емісійні долари, що призводить до падіння доходності від вкладень в ці інструменти.

Інфляція активів на біржах призводить до попиту інвесторів на самі примарні, підозрілі з точки зору фундаментального аналізу цінні папери. Для того, щоб продовжувати зацікавлювати іноземних інвесторів - з 90-х років до них додалися заможні підприємці Китаю, країн Південно-Східної Азії, Росії - потрібно постійно збільшувати доходи від інвестицій в США, адже, ринки країн, що розвиваються, склали гідну конкуренцію - там рівні зростання доходів дорівнювали 20-30% на рік і вище. Але це зростання було об'єктивно обумовлене, реальне, підкріплене зростанням матеріального виробництва і суспільного продукту, Як продовжити в таких умовах рециркуляцію емісійних доларів?

І тоді в американських інвестиційних банках з'являються проекти створення ринку нових цінних паперів - структурованих облігацій, сутність яких полягає в опосередненні і через це покращенні профілю ризику певного портфелю фінансових контрактів, наприклад, кредитів на нерухомість, що робить цей портфель привабливим для консервативних інвесторів.

Банки використовували математичні розрахунки, які врешті-решт виявилися хибними, що були підтверджені провідними рейтинговими агенціями світу, які тим самим показали свій низький професійний рівень, і які доводили, що, теоретично, з портфелю у 100 іпотечних кредитів, наданих позичальникам з небездоганною кредитною історією, наприклад, 2 іпотечних кредити не повернуться ніколи, 5 буде реструктуризовано, 10 буде сплачуватися з затримкою 3-6 місяців, але решта сплачуватиметься в строк.

Отже, консервативним інвесторам пропонували купувати облігації, проценти та основна сума по яким, погашалися за рахунок надходжень по таким іпотечним кредитам. Інвестиційні банки перетворилися на фабрики з "пакування" іпотечних кредитів та перепродажу їх іноземним та внутрішнім інвесторам, які вірили у надійність цих облігацій, що була підтверджена найвищими рейтингами провідних рейтингових агенцій, а ще більше вірою в те, що в разі потреби можна буде завжди знайти іншого інвестора, який дасть "живі" гроші за такий актив.

Створення структурованих облігацій призвело до стрімкого зростання цін на нерухомість у США, адже, тепер кожен низькокваліфікований, низькооплачуваний працівник міг придбати собі  будинок того рівня, який раніше був доступний лише середньому класу!

Комерційні банки, оскільки вони бачили постійний попит з боку інвестиційних банків на такі облігації, перестали ретельно дивитись на якість та платоспроможність позичальників, до того ж постійне зростання цін на нерухомість створювало банкам "подушку безпеки".

Кредити йшли на нове будівництво, що підсилювало виробництво у реальному секторі та відбивалося на зростанні доходів, а отже, і ціни акцій провідних американських корпорацій. Апогей настав навесні 2007 року, коли ціна нерухомості у США досягла свого піку, через що перестала бути доступною навіть за допомогою кредитування для більшості американців.

Водночас, почали накопичуватися неплатежі по облігаціях, виданим 1-2 роки тому і практика довела хибність теоретичних моделей - ненадійні позичальники, насправді, затримували значно більше платежів за іпотечними кредитами, аніж передбачала модель.

Інвестори почали пильніше дивитися на те, що стоїть за структурованими облігаціями, нові випуски таких облігацій не находили попиту, отже, ціна почала поступово падати. Коли інвестори нарешті зрозуміли, що фактично, математика не спрацювала і вони тримають ніщо інше ніж цінні папери потенційно або повністю неплатоспроможних позичальників, ринок рухнув і потягнув за собою решту структурованих паперів, банківський та страховий сектор, ринок акцій, а після цього і реальну економіку, вниз.

Почалася ревізія реальної вартості абсолютно всіх інструментів, якими володіли інвестори і банки. Інвестори почали швидко "скидати" сумнівні активи, що ще більше знизило їх ціну і призвело до розкручення негативної спіралі і подальшої корекції ціни активів, -  так званої "дефляції активів".

Отже, відповідаючи на запитання про причини швидкого знищення багатства молодих мільйонерів з фінансового сектору під час кризи, можна сказати що вони, насправді, ніколи і не були "реальними мільйонерами", адже, їх матеріальний стан оцінювався на підставі ринкового курсу акцій, якими вони володіли, і вартість яких, як показано вище, була відірвана від реальності.

Хоча морально важко погодитися з цим, але багато людей, особливо в США, інших провідних країнах світу ніколи не змогли б одночасно продати всі свої активи за "ринковою" ціною та перевести їх в "живі" гроші, оскільки це б викликало значне зниження ціни таких активів і створило б імпульс зниження для всього фондового ринку.

Це "віртуальне" багатство, яке принесла піраміда, що будувалася з 70-х років минулого сторіччя, неодмінно мало піти прахом, як і будь-яке незароблене багатство.

Українці можуть порівняти ці процеси з тим, що відбулося на місцевому ринку нерухомості: навесні 2008 року вартість однокімнатної квартири у домі радянської забудови в нецентральному районі Києва робила її власника майже мільйонером і при продажі за 120-130 тисяч доларів США давала ресурси для придбання невеликої вілли в Іспанії або більшої за площею квартири в країнах Центральної Європи.

А вже навесні 2009 року за таку квартиру можна придбати хіба-що нове іноземне авто за 15-20 тисяч доларів США - психологічно дуже важко погодитися з тим, що ціна у 120-130 тисяч була "віртуальною", несправедливою, а ціна у 15-20 тисяч більше відповідає реаліям української економіки.

А що Європа? Чи відбувалися там такі саме процеси? Можна сказати, що провідні країни континентальної Європи меншою мірою брали участь у створенні подібних пірамід на своїй території і стали скоріше жертвами, аніж вигодонабувачами ревізії ціни активів.

Це пояснюється, в першу чергу, відносно високим рівнем матеріального виробництва у ВВП країн-лідерів ЄС (ФРН, Франція, Нідерланди) та традиційною функцією банків як основних постачальників ліквідності в економіці ЄС.

Цей висновок підтверджується тим, що головні збитки серед банків єврозони було спричинено операціями зі структурованими облігаціями на ринках США (Hyporeal Estate, West LB, Bayern LB, Commerzbank для купівлі Dresdner Bank у ФРН, банку Fortis в Бельгії, Allied Irish Bank в Ірландії) і державна допомога стала потрібна саме тим банкам, які активно "грали" в американському казино.

Дещо складніша ситуація в Британії, де було повністю або частково націоналізовано більшість банків (RBS, Bradford&Bingley, Northern Rock, TSB-Lloyds, HSBC), оскільки британська модель розвитку економіки - від'ємний торговельний баланс, значна доля фінансових та страхових послуг у ВВП та емісія фунтів для покриття дефіциту, як "молодший брат" нагадувала шлях США.

Отже, для рециркуляції надрукованих, незабезпечених товарним виробництвом доларів США та меншою мірою британських фунтів, в США з середини 70-х років минулого сторіччя була створена система "стерилізації", утримання емісійних доларів в економіці США шляхом побудови спекулятивної фінансової піраміди на 3 ринках: ринку акцій з середини 70-х років, ринку деривативів з середини 80-х років та ринку структурованих облігацій з 2000 року.

Ціна на активи на цих ринках, завдяки постійному притоку емісійних доларів, через необізнаність інвесторів або спрагу до наживи та відповідної інформаційної підтримки з боку американських ЗМІ і аналітичних служб, була неправомірно роздута , що призвело до так званої "інфляції активів".

Продавши матеріальні товари і отримавши емісійні "папірці", заможні іноземні підприємці, національні капіталісти інших країн, головним чином, країн, що розвиваються, погодилися на "затримання" незабезпечених доларів у фінансовій системі США та Великобританії.

З липня 2007 року об'єктивна реальність - невідповідність ціни активу доходності та ступеню ризику володіння цим активом призвела до ревізії економічних ризиків володіння акціями та іншими фінансовими інструментами, які знаходилися в широкому обігу на фінансових ринках США, і різкому падінню ціни таких активів.

Світова "ринкова капіталізація" - тобто, віртуальна ціна активів - зменшилася на 12 трильйонів доларів США на кінець 2008 року, і процес зменшення триватиме далі, можливо, до кінця 2010 року.

Хто виграв від ревізії ціни активів на світових ринках? Як не парадоксально, але це саме Сполучені Штати Америки і інші провідні країни нетто-імпортери, в тому числі і Великобританія!

Незважаючи на банкротства банків, страхових компаній, масові звільнення офісних працівників, саме США стали основним вигодонабувачем економічного краху, оскільки завдяки цій кризі США розплатилися зі світом за десятиріччя споживання реальних матеріальних товарів, придбаних за емісійні, нічим не забезпечені доларові "папірці"! Схема розплати виглядає таким чином:

- США друкують незабезпечені долари та випускають облігації державного боргу;

- надрукованими грошима та облігаціями Сполучені Штати розплачуються з країнами ОПЕК за нафту, Китаєм та країнами Південно-Східної Азії за товари широко вжитку, Японією за автомобілі тощо;

- для підтримання ілюзії того, що надруковані доларові "папірці" забезпечені реальними товарами та послугами, власникам доларів в країнах ОПЕК, Китаї і решті світу пропонується вкладення цих доларів в акції американських компаній, які іноземні інвестори починають потроху здійснювати;

- ціна акцій і інших фінансових інструментів на ринку США починає зростати, що залучає нові кола іноземних інвесторів; все більше країн хочуть продати свої товари за бажані долари; свято віруючи у їх "твердість" та "товарне наповнення", центральні банки країн-нетто-експортерів накопичують мільярди доларів у золотовалютних резервах та купують облігації державного боргу США, які щедро друкує Держскарбниця; державні фонди арабських країн, Китай та Росія вкладають отримані за експорт товарів долари у облігації та акції американських корпорацій, банків тощо;

- корекція вартості фінансових інструментів на ринку США, в які вкладені доларові авуари іноземних інвесторів, розпочинається у липні 2007 року, через 2 роки, акції, що коштували 55 доларів, коштують 3 долари - акції фінансових компаній, банків, страхових компаній, брокерів з нерухомості тощо, або нічого, оскільки більшість банків США, провідні страхові компанії фактично збанкрутували, що означає розорення їх акціонерів, вкладників і клієнтів;

- внаслідок різкої корекції цін на активи і викликаного цим економічного колапсу фінансової та страхової галузі США та Великобританії, іноземні інвестори, включаючи державні фонди, центральні банки, змушені списувати величезні збитки з балансів.

Таким чином сумарні втрати арабських країн на початок 2009 року за даними МІС Катару склали 2,5 трільйонів доларів США, або 20% ВВП США, а Держскарбниці США та Великобританії за копійки, у порівнянні з їх колишньою вартістю, націоналізують банки та корпорації, які належать, в тому числі, цим іноземними інвесторам, при чому вони самі благають про це - унікальна ситуація, коли ошукані інвестори вважають головного махінатора своїм рятівником!

Безумовно, дефляція активів зачепила також американських і європейських інвесторів, які втратили своє "віртуальне" багатство, але найбільш несправедливою вона стала саме для бідних країн.

Фактично, відбулося те, що багато країн, що розвиваються, з доброї волі обміняли свої природні ресурси та людську працю багатьох поколінь своїх громадян на незабезпечені товарами "папірці" і можливість взяти участь у найбільшій в світі фінансовій афері.

Бідні країни протягом десятиріч постачали реальні матеріальні цінності у провідні країни світу, накопичували "тверду валюту", вкладали її в фінансову піраміду, яка рухнула і продовжує падати, і в результаті опинилася без національних заощаджень і, ще гірше, без надії коли-небудь побудувати заможне суспільство як у країнах ЄС чи в США, адже більше частину емісії доларів США та британських фунтів, яка відбувалася з початку 70-х років минулого сторіччя повністю стерилізовано!

Завдяки цій афері було досягнуто основну мету капіталізму у його постіндустріальному варіанті - нарощування доходів за рахунок розширення збуту товарів та використання дешевих ресурсів мирним шляхом.

Хто ще, крім держав США та Великобританії виграв від цієї кризи? Покоління простих американців та європейців, які протягом 40 років отримували товари та послуги за ціною, нижчою за справедливу.

Адже, за рахунок несправедливо високого курсу валют провідних країн світу, їх мешканцям вдалося значно збільшити своє споживання і побудувати той рівень матеріальної забезпеченості, який багато країн, в тому числі і Україна, обрали за орієнтир.

Крім того, очевидно, що багато американців та європейців на зможуть розплатитися з банківськими боргами, які, швидше за усе, через 5-7 років будуть списані, тим самим, призведуть до банкрутства банків, які частково належать іноземцям, і дозволять США, Британії, країнам ЄС націоналізувати свою банківську систему, -  тобто за високий рівень життя і борги американців та європейців, фактично, заплатили араби, китайці, росіяни, представники інших країн, що розвиваються.

Американські інвестори за дисконтною ціною викуповуватимуть у іноземних акціонерів пули будинків, структурованих облігацій, акцій збанкрутілих компаній з виробничими потужностями у США, тим самим "приватизуючи" частку іноземних інвесторів у економіці США.

Як би, мабуть, сказав Остап Бендер, "це був найбільш чесний спосіб відбору грошей з тих, які мені відомі".

---

Нова велика депресія: Історія створення світової фінансової піраміди

Фото corbis.com

Описана в попередньому матеріалі економічна система постіндустріального, "європейського" суспільства може функціонувати лише за умови, якщо в суспільстві існує достатньо великий національний дохід, тобто, достатньо грошей, які є умовним загальновизнаним еквівалентом фактично вироблених матеріальних благ, частину якого можна сплачувати за нематеріальні блага.

Однак, доходи, що мають у своєму розпорядженні наймані працівники є обмеженими, а власники засобів виробництва (капіталісти) не бажають зменшувати темпи акумуляції свого капіталу. Звідки взяти гроші? Надрукувати?

Емісія грошей центральними банками в класичній економічній теорії призводить до знецінення національної грошової одиниці, втрати її купівельної спроможності, а отже, і зменшення можливості імпорту дешевих матеріальних товарів з інших, менш розвинених країн.

Так, надлишок нічим не забезпечених грошей золота з-за океану в Іспанії та Португалії у 16 сторіччі збільшив ціни на товари, зруйнував економіки цих країн та підірвав лідерство у світі. Кожна країна може розповісти свою сумну інфляційну історію: заміни золота, срібла та міді більш дешевими сплавами, друкування паперових грошей тощо.

Не друкувати гроші - небезпека соціальних бунтів, друкувати гроші - поступова втрата суспільного багатства і у віддаленій перспективі ті ж самі соціальні бунти. Як знайти вихід з цієї пастки?

Теоретики капіталізму, замість роздумів щодо створення принципово нової системи економічного ладу, знаходять інший вихід - не змінювати основні принципи функціонування капіталістичного способу виробництва - тобто постійне зростання доходу власників засобів виробництва завдяки використанню найбільш дешевих прийнятних для виробництва ресурсів.

Мілтон Фрідман та його послідовники (чиказька економічна школа) фактично пропонують розірвати природній причинно-наслідковий зв'язок між, спочатку, створенням доданої вартості в суспільстві, тобто виробництвом потрібних суспільству товарів та послуг, та, після цього, виміром у грошах вартісного еквіваленту цих створених суспільством благ.

Тобто, кількість грошей у обігу, яка згідно з класичною економічною теорією має бути лише похідною від матеріального виробництва і має відповідати обсягу фактично вироблених товарів, стає, за Фрідманом, автономним чинником економічного зростання.

В своїй теорії монетаризму Фрідман та його послідовники стверджують, що оскільки економічне падіння спричинюється відсутністю попиту з боку споживачів, цей попит потрібно "підігріти". Чим? Звісно, додатковими грошима, які людина матиме для витрачання.

Оскільки, зазвичай, людина не усвідомлює і не може перевірити, що тримаючи в руках білет у 100 доларів США вона опосередковано тримає певну частку вже створеної суспільством вартості, то якщо дати людини декілька нових таких білетів, незабезпечених створеними матеріальними благами, то вона не побачить "підміни" і, вважаючи такі нові "сотки" такими само повноцінними, як і "справжні" білети піде з ними до магазину.

Оскільки решта людей, так само, не в змозі перевірити, чи забезпечені гроші, які платить покупець, виробленими в суспільстві товарами чи ні, вони будуть приймати такі нові, надруковані долари без застережень і, скоріше за усе також будуть їх витрачати, тобто створювати попит...

Таким чином, Фрідман та його послідовники підводять теоретичне підґрунтя під незабезпечену емісію грошей у період економічного спаду, "легалізують" її. Щоправда, економісти вимагали стерилізувати, тобто, забирати з економіки ці незабезпечені гроші у періоди економічного зростання, що є досить складним завданням з практичного боку.

Ця теорія розв'язала руки провідним країнам світу для неконтрольованої емісії грошей, незабезпечених товарами. Фактично, "хвіст став виляти лисицею" - нові гроші вливалися в національну економіку розвинених країн у сподіванні на те, що це призведе до виробництва в майбутньому нових матеріальних благ/послуг, які покриватимуть ці гроші.

Ямайська валютна система плаваючих курсів формалізована наприкінці 70-х років минулого сторіччя, закріпила відхід від загальноприйнятих орієнтирів виміру еквіваленту вартості створених матеріальних цінностей. Вона створила умови для неконтрольованого випуску грошей на глобальному рівні, в першу чергу, провідними країнами світу, валюти яких стали прийматися менш розвиненими країнами за новий орієнтир вартості.

Водночас, оскільки процес виносу виробництва за межі провідних країн світу продовжував набирати оберти, нові гроші не збільшували матеріальне виробництво у провідних країнах світу, бо це було невигідно і спрямовувалися лише на закупівлю товарів у країн-виробників, які охоче приймали "тверду" валюту. І чим більшими ставали потреби населення провідних країн світу, а вони все більшали через створення культу споживання, тим більше нових "пустих" грошей вливалося в обіг.

Фактично, в світі було створено величезне казино, або фінансова піраміда, засновники якого (провідні країни світу) чітко розуміли, що нові, незабезпечені товаром гроші варті лише паперу, на якому вони надруковані, що, якщо пред'явити до сплати всі гроші одночасно, жодна країна світу не зможе "отоварити" їх, що провідні країни виграють тим більше, чим більше гравців (дурнів, які згодні обмінювати свою працю, інші матеріальні цінності на ці незабезпечені папірці) вони залучать до свого казино...

Найбільш розумні з країн, що розвиваються - арабські країни, Китай, країни Південно-Східної Азії - почали цікавитися, а що можна зробити з цими грошима, адже профіцит торговельного балансу таких країн постійно зростав?

І тоді були створена ще одна грандіозна піраміда - нового розвитку набув фондовий ринок, в першу чергу, Сполучених Штатів Америки та Британії та ринок деривативів. А країни континентальної Європи зберегли відносно більшу долю матеріального виробництва в структурі ВВП.

Адже, не випадково ринок похідних інструментів з'явився саме в США на початку 80-х років, коли питання рециркуляції накопичених арабськими країнами нафтодоларів стало особливо гостро. Гроші спрямовувалися на рефінансування постійного зростаючого державного боргу США, який використовувався знов-таки на закупівлю товарів, і величина піраміди незабезпечених грошей в обігу все зростала.

Ці нові гроші хлинули на фондовий ринок, ринок нерухомості та деривативів, було створено можливості для спекуляцій, різких та необґрунтованих фундаментальними показниками стрибків вартості окремих інструментів фондового ринку, валют світу, товарних позицій тощо. Інвестори стали гравцями казино, а гроші стали фішками - перед черговим раундом блек-джеку, гравці скидають фішки, і найбільш досвідчені або вдалі зривають банк...

Чи був інший вихід у провідних країн світу? Мабуть, що ні - в рамках логіки капіталістичного способу виробництва. Теорія монетаризму - це спроба врятувати капіталістичний лад від неминучого соціального вибуху, передумови якого створюється самою ідеологією капіталізму - до тих пір, поки основним стимулом людської діяльності та мірилом успіху залишиться накопичення матеріальних благ на рівні вищому за своїх співгромадян - чим вище за середній рівень, тим краще - можливим є лише екстенсивний розвиток суспільства за рахунок експлуатації одних іншими та неминучим соціальним вибухом в кінці, коли граничні рамки системи буде досягнуто.

Коли впаде ця піраміда? Падіння 2007-2008 років на світових ринках нерухомості, товарних ресурсів, фондових ринках, небачена волатильність на валютних ринках вже вказують на її нестійкість.

Якщо причиною кризи 1929-1933 років стало надвиробництво товарів, то причиною сьогоднішньої кризи стало надвиробництво грошей.

Зрештою, піраміда завалиться тоді, коли всьому світу стане наочною економічна слабкість одного з головних "засновників" цього казино, Сполучених Штатів Америки, коли світ побачить що "король, то, голий", що за трильйонним ВВП ховається мильна бульбашка, за великим рахунком, непотрібних або життєво некритичних нематеріальних благ.

Так, валютні резерви центрального банку Китаю перевищили 2 трильйони доларів США (або 15% ВВП США) на кінець 2008 року і це лише ті кошти, які тримає держава Китай, не враховуючи приватних авуарів населення та промисловості.

В цілому, враховуючи державний борг США, в обігу в світі знаходиться до 3 річних ВВП країни у вигляді доларів чи зобов'язань Держскарбниці. ВВП США, нагадуємо, складається в основному з нематеріальних, не критичних для життя суспільства послуг.

Тобто, всі 300 мільйонів американців повинні працювати щонайменше 7-10 років тільки на те, щоб "отоварити" матеріальними та критичними нематеріальними товарами ті долари, які знаходяться в обігу!

Дивно, але самі країни-виробники, в першу чергу, ті, які накопичили значні резерви "дутих" грошей (Китай, Японія, арабські країни, Росія) не зацікавлені у розвінчанні міфу про могутність економіки США.

Деякі країни просто не розуміють цього, інші не зможуть пояснити своєму населенню, чому вони приймали "папірці" в обмін на реальні товари. Крім того, США залишається вагомим гравцем на військовій та геополітичній арені світу і багато країн вважають за краще "підігравати" в цій грі, аніж стати першими, хто насмілиться розвінчати цей міф.

Та корекція цін на світових фондових і товарних ринках, ринках нерухомості, яку ми спостерігаємо зараз, свідчить про збій системи друкування "папірців". Це спонукатиме економічних ідеологів капіталізму створювати нові теорії і ринки, які рекламуватимуться перед рештою світу як "принципово інші, зовсім нові, без ризиковані" активи - автор надасть свої думки, яку форму можуть приймати такі нові "піраміди", у наступних матеріалах.

Отже, завдяки друкуванню грошей провідними країнами світу, особливо США, неминуча соціальна криза 70-х років минулого сторіччя була відкладена. В економіці з'явилися незабезпечені гроші для оплати матеріальних та нематеріальних товарів, які, часто, не потрібні суспільству або некритичні для суспільства.

Це призвело до "інфляції ВВП", тобто, необґрунтованого збільшення зростання ВВП у провідних країнах світу, яке не відповідало реальному потенціалу створення матеріальних і критичних нематеріальних благ у суспільстві.

Надрукованими, незабезпеченими грошима провідні країни світу оплатили найману працю "зайвої" етнічної чи "імпортованої" робочої сили, яка охоче приймає її для оплати за реальні товари у країнах, де товари фактично виробляються.

Такі країни, як і інші гравці "казино", радо приймають ці гроші і накопичують їх, сподіваючись на те, що вони зможуть "отоварити" їх в будь-яку мить у інших учасників, в першу чергу, у самих провідних країнах світу.

З точки зору країн-виробників, запорукою такої впевненості є недосяжний і великою мірою неправомірно "роздутий", як ми з'ясували показник ВВП провідних країн у порівнянні з невеликим, проте, достовірним, підкріпленим матеріальним виробництвом ВВП країн-виробників.

Потенціал реального сектору економіки - сільське господарство, промисловість, до певної міри торгівля - провідних країн світу, особливо США, який скоротився через збереження капіталістичного ладу виробництва у суспільстві, їх залежність від поставок матеріальних товарів та обслуговуючої робочої сили з інших країн світу, не дозволяють країнам європейської цивілізації впевнено почуватися на економічному небосхилі 21-го сторіччя.

Світ, фактично, поділився на країн-нетто-виробників, з різним ступенем обробки та кінцевої завершеності товарів, при чому такі традиційно експортно-орієнтовані розвинені країни як Японія та ФРН можна віднести саме до цієї групи, та країн-нетто-споживачів матеріальних благ. Країни-нетто-виробники постачають товари країнам-нетто-споживачам лише на базі вірі в те, що інші країни-нетто-виробники охоче прийматимуть валюту країн-нетто-споживачів.

Основним "товаром", який можна придбати за гроші країн-нетто-імпортерів є "американський" та "європейський" стиль життя, базис якого створюється за рахунок експлуатації дешевої праці та ресурсів країн, що розвиваються.

Якщо уявити собі, що раптом, з завтрашнього дня будь-які гроші у світі зникли, і фінансовій системі світу потрібно "перезавантажитися" - кожна країна заново створює свої гроші, визначає їх обсяг в обігу, розраховує ВВП, але на базі наявного у себе матеріального і критичного для суспільства нематеріального виробництва - економічна мапа світу буде виглядати зовсім інакше.

Вочевидь, ті країни, які вироблятимуть матеріальні товари та критичні для людства нематеріальні блага, як Китай, країни Південно-Східної Азії, Японія, частина країн ЄС, матимуть значно більший розмір ВВП у "нових грошах", ніж країни нетто-споживачі.

Країни-споживачі швидко збідніють, якщо тільки вони завдяки розвитку науки та технологій не запропонують принципово нові продукти, цікаві для споживачів, і базуватимуть виробництво таких нових товарів та послуг на своїй території.

Саме тому, всі провідні економісти, політики, бізнесмени країн західної цивілізації голосно кажуть про "кризу небачених масштабів", "кризу, яка змінить звичний світ" і судорожно намагаються знайти засоби втримання цього "звичного світу".

Тобто, можна стверджувати, що економічне падіння, яке розпочалося в провідних країнах світу у 2007-2008 роках є наслідком системних порушень капіталістичного способу виробництва у цих країнах і наступні 2-3 роки можуть значним чином перекроїти економічні "табелі о рангах" в світі, висуваючи на перший план країни, які масово виробляють матеріальні цінності та технології, а також країни, які пропонують альтернативу капіталістичному способу виробництва та його ідеології.

Країни "європейської цивілізації", намагаючись зберегти своє домінування у світі, застосовуватимуть усі можливі засоби для збереження сучасної світової валютно-фінансової системи, тобто значної переоцінки своїх національних грошових одиниць по відношенню до решти валют світу, або вигідного їм виправлення цієї системи, створюватимуть нові спекулятивні "ринки" для рециркуляції незабезпечених товарами національних грошей.

---

Нова велика депресія: міф чи реальність?

Фото livejournal.com

Починаючи з вересня 2008 року слово "криза" не cходить зі шпальт газет, теле- та радіоефіру, постійно обговорюється в Інтернеті.

Було висловлено багато слушних думок, пропозицій, тлумачень основних причин початку "кризи" та можливих наслідків для України, як експертами у справі економіки, фінансів, соціальних і політичних наук, так і звичайними громадянами, які спостерігають за розвитком ситуації у режимі "реального часу".

Безумовно, кожен громадянин вкладає у слово "криза" власне розуміння, однак, більшість погодиться з тим, що українська "криза" 2008 року асоціюється, в першу чергу, з погіршенням економічної ситуації в країні (ми свідомо пропускаємо в цій статті дискусію щодо впливу політичної нестабільності в країні на економіку, оскільки, економічна та банківська система країни вже багато років звикла жити в автономному від постійних політичних дискусій режимі).

В цій статті буде проаналізовано взаємозв'язок погіршення економічної ситуації в Україні зі світовими процесами у фінансовій та економічній сфері, що проявилися з літа 2007 року, а почалися багато десятиріч тому, буду здійснена спроба знайти відповідь на те, що чекає на світову економіку та фінансову систему у 2009-2012 роках, та створено прогноз розвитку ситуації в економічній, банківській та фінансовій системі України в 2009-2010 роках.

Спочатку спробуємо визначитися з термінологією. Сам термін "криза", що походить з грецької мови, означає "вибір, рішення, вирішальний момент" і у багатьох випадках, в тому числі і в іноземних мовах, невірно використовується як синонім слів "погіршення", "руйнація" тощо і завжди у негативному сенсі.

У його економічному сенсі термін "криза" невірно застосовують як синонім слова "падіння" по відношенню до біржових індексів, цін на активи, обсяги національного виробництва чи продажі окремої компанії.

Втім, "криза" по відношенню до економіки, насправді, означає проміжок часу або подію, після відповідної реакції на які, відбувається докорінна зміна усталених, довготривалих умов функціонування економічної системи.

Так, прикладом такої "кризи" був проміжок часу між 1982-1986 роками, коли керівництву СРСР стала зрозуміла неможливість консервування радянської системи виробництва і було запропоновано втілення елементів ринкового господарювання, що призвело до розпаду радянської системи господарювання, яка працювала (погано чи добре - це тема інших дискусій) протягом 60 років.

"Кризою" для економіки тодішньої Російської імперії був період з 1855 по 1861 роки, коли Кримська війна показала невідповідність, фактично, пізньофеодального виробничого ладу, який передбачав власність поміщика на засоби виробництва та людську робочу силу, військово-політичним амбіціям Російської імперії, що призвело до підписання Маніфесту про визволення селян 1861 року та переходу Росії на капіталістичні рейки господарювання.

Отже, чи існує зараз світова економічна криза у вищезазначеному сенсі, чи є саме сучасний проміжок часу вирішальним для побудови принципово нової економічної системи? Наразі, на думку автора, в перспективі 5-10 років немає критичної небезпеки для існування світової цивілізації, у тому вигляді як ми бачимо її сьогодні.

Жоден з потенційно ризикованих для існування людей об'єктивних факторів (кліматичні зміни, обмеженість енерго- та інших ресурсів, есхатологічні чинники тощо) не є миттєво небезпечними, а отже, не вимагає миттєвої реакції (не тільки росіяни та українці сподіваються на "авось") - немає того стимулу, "кийка", який би змушував економістів та державних мужів шукати іншу, відмінну від капіталістичної економічну модель виробництва.

Наявні теоретичні дослідження, навіть на самому високому рівні - рівні Нобелевських лауреатів з економіки, не бачать альтернативи капіталістичному способу виробництва (розподіл власників факторів виробництва на власників капіталу, землі, технології та робочої сили) з усіма притаманними вадами, які так яскраво проявляються з 2007 року у провідних країнах світу: скорочення обсягів національного виробництва та міжнародної торгівлі, обсягів кредитування та інвестування, зменшення робочого часу, скорочення заробітної платні тощо є цілком природнім процесом економічного розвитку при капіталістичному способі виробництва.

Вільна конкуренція та відсутність незалежного (або державного) регуляторного органу контролю виробництва призводить до інвестицій/кредитів у виробничі потужності, які призначені для виробництва, в принципі, однакових товарів/послуг, але належать різним власникам.

Кожен власник вважає, що він переконає споживачів придбати саме його товар, шляхом підвищення якості, застосування інструментів маркетингу, зменшення ціни тощо. Однак, споживачі можуть споживати існуючи товари лише до певної межи, тобто на певному етапі, навіть за умови додаткового стимулювання споживання через кредитування, реалізація товарів припиняється просто тому, що вони не потрібні - отже, власники не в змозі продати свій товар і банкрутують.

Це викликає природну обережність у кредиторів/інвесторів, які скорочують свій кредитний портфель/обсяг інвестицій, що призводить до замороження виробництва і падіння виробництва до рівня попиту.

Це, в свою чергу, призводить до масових звільнень, скорочення заробітної платні, що відбивається у подальшому на зменшенні попиту на товари/послуги. Науково-технічна революція (НТР), яка постійно відбувається, та державне фінансування "громадських робіт" під час економічного спаду є тими "ін'єкціями", які лікують "хвору" економіку.

Вони започатковують кожен новий цикл виробництва: державні "громадські" роботи не дають попиту впасти ще більше, а НТР створює у приватних та промислових споживачів принципово нові потреби приблизно раз на десятиріччя.

У 1960-х роках це була автоматизація виробничих конвеєрів, побутова техніка. У 70-х - масове автомобілебудування, хімія органічних сполук, мініатюризація; у 80-х - комп'ютеризація та подальша мініатюризація, електронна начинка побутових виробів, фармацевтика; 90-ті роки - мобільна телефонія, розбудова Інтернету і мереж планетарної комунікації.

З 2000 року розпочалася ера безпровідних засобів зв'язку, альтернативних джерел енергії, подальша мініатюризація тощо. Таким чином можна казати про типову циклічність процесів підвищення попиту у споживачів приблизно раз на 7-8 років. І колесо повертається знову...

Те, що світова економіка переживає зараз, нічим не відрізняється від десятків циклів, починаючи з кінця 18 сторіччя у Британській імперії, Німеччині, Франції, Сполучених Штатах, тощо і закінчуючи кризою 1999-2001, так званою, "Інтернет-лихоманкою".

Ступінь падіння виробництва товарів та послуг варіюється від жорсткого скорочення (1915-1919 роки, 1929-1933 роки з найбільш недавніх криз) в рази до м'якого падіння  (1999-2001 роки) на декілька відсотків ВВП.

Але чому всі без винятку провідні країни світу саме сьогодні заявляють про "небачені масштаби з часів великої депресії", чому уряди та центральні банки країн великої "сімки" вкидають небачені суми фінансової допомоги у фінансовий сектор (до речі, без відчутного поліпшення ситуації), чому банкрутують підприємства та установи, які вважалися стовпами стабільності  у світі і відбуваються трагедії на людському рівні - від простих робітників до мільярдерів?

Ключовим для розуміння реакції провідних країн світу на події 2007-2008 років є вивчення тих процесів, які відбувалися в економіці цих країн протягом останніх 30-40 років. Якщо поглянути на структуру національного виробництва типової країни-члена ОЕСР, ми побачимо дуже велику частку послуг (від 60% до 83% ВВП) у щорічному національному виробництві.

Завдяки сектору послуг США, Японія, ФРН, інші розвинені країни демонструють трильйонні рівні ВВП, які є недосяжними для країн-"середнячків". Частка послуг у національному виробництві почала вагомо зростати з 60-х років минулого сторіччя і дала підставу багатьом відомим економістам, Нобелевським лауреатам як Солоу, Шумпетер, Гелбрейт та іншим казати про перехід від індустріального до постіндустріального суспільства - у сучасній економічній науці теза про постіндустріальне суспільство, як "вищу форму" капіталістичного способу виробництва, стала аксіомою.

Але чому у постіндустріальному суспільства склалася така структура ВВП? Що призвело до стрімкого зменшення долі матеріального виробництва у ВВП провідних країн світу?

Після двох нищівних світових війн перед економістами та державними діячами капіталістичних країн постало питання, яким чином постійно збільшувати доходи власників засобів виробництва - капітал, земля, підприємства - без військових методів розширення територій збуту товарів та отримання дешевих ресурсів, які широко застосовувалися з 1840-х років Сполученими Штатами Америки, Британською імперією, Францією, Прусією, Росією, Японією тощо, як основного фактору зростання таких доходів?

Адже, дві світові війни довели навіть самим "вузькочолим" капіталістам, що війна загрожує фізичному існуванню цих держав та людської цивілізації як такої, особливо у вік атомної енергетики.

Оскільки економіка постіндустріального суспільства має кінцевою метою те саме, що і класичний капіталізм 1840-х - 1920-х років: постійне нарощування доходів власників засобів виробництва (капітал, земля, технології, промислові активи) шляхом використання ресурсів (матеріальних, людських тощо) за найменшою прийнятною ціною, то економісти-теоретики не довго шукали відповідь і заглибилися у практичну площину вирішення завдання сталого зростання збуту товарів та поступового зниження витрат на виробництво.

Яким чином можна постійно збільшувати збут товарів? Традиційними відповідями економістів-теоретиків стали:

1) розширення кількості споживачів, що призвело до поліпшення міжнародних відносин і через це - стрімкого зростання обсягів міжнародної торгівлі (розширення географії збуту мирним шляхом) з 60-х років минулого сторіччя;

2) створення нових потреб у споживачів, що стало можливим завдяки досягненням науково-технічної революції - комп'ютери, сучасні автомобілі, мобільний зв'язок, мережеві комунікації, фармацевтика тощо;

3) створення інструментів просування товарів (маркетинг) на ринку, що сприяло виникненню культу споживання, пропаганді суто споживацьких, не духовних цінностей як основної мети життя людини та мірилом її успіху - так звана "американська мрія";

4) створення кредитного важелю для подальшого стимулювання попиту, в тому числі, для тих прошарків споживачів, які не могли собі дозволили таке споживання, приблизно з 80-х років минулого сторіччя.

Менш традиційною і такою, що не є широко відомою, є інша пропозиція - а що буде, якщо розширити саме поняття "товар" і включити в це поняття не тільки матеріальні цінності, але і нематеріальні - освіту, медицину тощо?

Для сучасної людини та економіста такий стан речей, коли послуга вважається економічним "товаром" є нормою і аксіомою, але так було не завжди... Саме "винахід" послуги, як нового "товару", який користується попитом і за який люди готові сплачувати частину свого доходу, зробив значний внесок у стрімке зростання статистичних показників ВВП провідних країн світу, починаючи з 60-тих років минулого сторіччя.

Що означає "послуга" в економічному контексті? Послуга - це товар у нематеріальній формі, на який існує попит. Послугою можна, в принципі, назвати будь-яку дію, що робить людина і яка вільно чи невільно спрямована на споживання третіми особами.

Приготування їжі, прасування одягу, прогулянка з дитиною, освітянські послуги, підрізання дерев у саду - це все "послуги" і вартість кожної можна оцінити у грошах. Так, наприклад, готуючи сніданок своїм домашнім, ви надаєте послугу, грошовою альтернативою якої є вартість сніданку у кафе. Люди мають можливість вибору: або зробити сніданок самім, або поснідати у кафе.

У часи економічного зростання працевлаштовані громадяни провідних країн світу в змозі оплачувати таку низькокваліфіковану працю з власних доходів. Така економічна поведінка створює підстави для додаткової імміграції низькокваліфікованої робочої сили та дестимулює бажання підвищити освіту у іммігрантів, які вже знаходяться в країні (навіщо вчитися, якщо можна заробляти гроші вигулюючи собак?).

Ця тенденція особливо помітна у Сполучених штатах (низький рівень освіти серед підлітків іспанського та афроамериканського походження), Франції (підлітки арабського походження), Великобританії (громадяни колишніх колоній), ФРН (турецька діаспора), тощо.

У часи економічної скрути люди, як правило, обирають шлях економії. Отже, в разі досить тривалого скорочення виробництва, в таких постіндустріальних країнах дуже швидко зростає безробіття - заможніші люди не в змозі сплачувати окремі, не критичні для життя, послуги третіх осіб і починають виконувати їх самостійно.

Мільйони робочих місць у сфері розваг, швидкого харчування, охорони здоров'я тощо зникають - чим більше частка послуг у ВВП, тим вищий рівень безробіття у країні.

Додатково на високий рівень безробіття під час кризи впливає розв'язання економістами іншого завдання сталого розвитку економічного ладу постіндустріального суспільства, а саме - постійне зниження витрат на виробництво.

Традиційними рекомендаціями економістів щодо зниження витрат виробництва вважаються:

1) імпорт робочої сили та дешевих ресурсів до провідних країн світу, що відбилося на зростанні міграції робочої сили у 60-70- роках минулого сторіччя (турецька діаспора у ФРН, арабська у Франції, пакистанська та індійська у Британії тощо);

2) перенесення виробництва у країни, де собівартість ресурсів та робочої сили є меншою, що призвело до зростання обсягів міжнародних інвестицій протягом останніх 40 років;

3) збільшення продуктивності праці завдяки досягненням НТР, що вилилося у вивільнення надлишкової національної робочої сили у провідних країнах світу.

Отже, в результаті усіх цих трансформацій, структура виробництва у провідних країнах світу, яка базується на економічній доцільності та раціональності капіталістичного способу виробництва, зазнала різкого зменшення долі матеріального виробництва у ВВП (більшість матеріальних товарів імпортується з країн з більш дешевою собівартістю виробництва) та зросла доля послуг (праці третіх осіб), яка забезпечена "зайвою" для внутрішнього матеріального виробництва національною та імпортованою робочою силою.

З метою унеможливлення соціальних заворушень під час економічного падіння та базуючись на певних особливостях людської природи - наприклад, природне бажання людини щодо зменшення рутинної, виснажливої праці, держава, а потім і приватний сектор почали оцінювати певні низькокваліфіковані людські дії, спрямовані прямо чи опосередковано на споживання третіми особами, у грошовому еквіваленті та сплачувати за ці дії як за потрібну для суспільства роботу.

У часи економічної скрути, така "зайва" робоча сила отримує соціальну підтримку від держави, виконуючи "суспільно важливі" роботи, а в часи зростання - забезпечує виконання обслуговуючих функцій для приватного сектору економіки та активно працюючого, більш заможного населення.

Оплата суспільством таких потрібних послуг призводить до "роздуття" показників ВВП провідних країн світу, які, фактично, не можна порівнювати з показниками ВВП менш розвинених країн через невідповідність бази співставлення, оскільки менш розвинені країни сконцентровані на виробництві, в першу чергу, матеріальних цінностей і у них часто-густо відсутні механізми оцінки та вартісного підрахунку вартості подібних послуг. Тобто такі послуги є "тонізованими" або такими, що не вважаються населенням цих країн як діяльність, за яку можна отримувати гроші.

Таким чином, співставлення показників економічного розвитку (таких, як, наприклад, розмір ВВП на душу населення) створює хибне враження про недосяжну могутність та надвисоку продуктивність економік провідних країн світу, в першу чергу, США, Великобританії, Швейцарії тощо і спотворює фактичну мапу національного багатства світу.

Окремо варто навести декілька думок про суспільну сутність відносин між високооплачуваними та заможними, як правило, етнічними працівниками, низькооплачуваними та "зайвими" працівниками з, як правило, іммігрантським походженням у провідних країнах світу та працівниками з решти країн світу.

Як показано вище, вивільнення з процесу виробництва матеріальних товарів "зайвої" національної робочої сили - через збільшення продуктивності праці - разом із надлишковою "імпортованою" робочою силою, як легальною, так і нелегальною, створило великий ресурсний басейн для низькооплачуваної, низькокваліфікованої праці у провідних країнах світу.

Це забезпечило існування того "європейського суспільства", основні цінності якого, як-то, цінність окремої людини як вища мета існування суспільства, турбота про людей з вадами здоров'я, створення середовища для всебічного духовного розвитку людини тощо, стали основними маяками для країн, що орієнтовані на європейську цивілізаційну модель, в тому числі і для України.

Безумовно, «імпортована» робоча сила вважається етнічною більшістю відповідної провідної країни світу «другим ґатунком»; це створює багато моральних перешкод на шляху інтеграції цих робітників до такого «європейського суспільства», що стосується, до речі, навіть і висококваліфікованих фахівців, для яких звужуються можливості кар'єрного зростання, розвитку власної справи тощо.

Водночас, належність до категорії "низькооплачувана, низькокваліфікована робоча сила" з точки зору матеріального забезпечення зовсім не означає, що ці люди живуть впроголодь чи жебракують.

Навіть працюючи на самій низькооплачуваній роботі чи отримуючи соціальну допомогу від уряду, такі працівники можуть дозволити собі у часи економічної скрути гідний рівень життя - орендувати житло, купувати одяг та продукти середньої цінової категорії тощо.

Це стає можливим завдяки досягненню високої продуктивності праці та використанню ще більш дешевої праці працівників в менш розвинених країнах - тобто, собівартість, наприклад, 1 сорочки, виробленої в Китаї, стає настільки незначною, що навіть низькооплачуваний працівник у країнах Європи чи в США має можливість легко її придбати.

Фактично, низькооплачувана робота у провідних країнах світу дозволяє іммігрантам мати вищі стандарти життя у порівнянні з висококваліфікованими та високооплачуваними за мірками власної країни працівниками у країнах-донорах робочої сили - українці та інші громадяни колишнього СРСР як ніхто відчули на себе всю прикрість цього факту.

У часи економічного зростання низькокваліфіковані працівники знаходять додаткове джерело роботи, пов'язане з виконанням послуг для заможніших громадян провідних країн світу, що дозволяє їм купувати більш дорогі товари та послуги (туризм, іпотечні кредити на житло тощо) та робить з них справжніх «багатіїв» у порівнянні з матеріальним станом більшості висококваліфікованих працівників у країні-донорі.

Отже, можна стверджувати, що існування "європейського суспільства" з усіма його цінностями та благами відчувається повною мірою лише етнічними європейцями та американцями третього та старіше покоління іммігрантів, за рахунок експлуатації дешевої робочої сили ззовні, яка дозволяє вивільнювати етнічних європейців та американців для більш творчої (і високооплачуваної) праці.

Дешевизна "імпортованої" праці існує до тих пір, доки існує диспаритет курсів так званих «твердих» валют до валют інших країн світу, де відбувається процес виробництва матеріальних благ.

Дешева робоча сила згодна отримувати "смішні", з точки зору європейця чи американця, гроші за брудну, виснажливу роботу до тих пір, доки вона впевнена, що зможе "отоварити" їх.

Саме тому збереження світової фінансової-системи у її теперішньому вигляді, тобто значну переоцінку "твердих валют" та недооцінку інших валют світу є ключовим завданням провідних країн світу з метою збереження економічного домінування і "європейського суспільства".

Олександр Савченко, Економічна правда